Читець - Бернхард Шлінк

— Я не можу не бачити тебе.

Дзиґарі в передпокої бамкнули половину другої.

— Тобі треба йти.

Вона завагалася:

— Завтра в мене вже денна зміна. О-пів на шосту я вже буду вдома, і ти можеш прийти до мене. Як попрацюєш перед тим.

Ми стояли голі навпроти одне одного, але, навіть якби вона була у формі кондуктора, її тверда відмова не стала б іще категоричніша. Я не розумів ситуації. Що їй до мене? Чи може, це стосується її? Якщо моя робота проклята, то її — це справжнє прокляття, — невже вона образилась? Але ж я й не казав, що її або моя робота проклята. Може, вона просто не хоче, щоб її коханий був невдахою? Але чи я її коханий? Що я для неї? Я поволі вдягався, тягнув час і сподівався, що вона щось скаже. Та вона мовчала. Я вже вдягнувся, а вона й далі стояла гола і, коли я обняв її на прощання, навіть не ворухнулась.

9

Чому мені стає так сумно, коли я думаю про тодішнє? Може, це туга за колишнім щастям, — і я таки був щасливий у наступні тижні, коли справді працював, мов проклятий, скінчив сьомий клас, і ми кохалися, немов більше нічого на світі не важило. А може, тому, що знаю, що сталося потім, хоча потім тільки виявилось те, що існувало й раніше?

Чому? Чому те, що було прекрасним, видається, коли озирнутися назад, крихким через те, що приховувало огидні істини? Чому спогад про щасливий рік, прожитий у шлюбі, стає затруєним, коли виявляється, що ваш шлюбний партнер цілий рік мав коханця? Чому в такому стані не можна бути щасливим? Адже ви мали щастя! Інколи спогад про щастя руйнується тільки тому, що кінець був сповненим страждань. Може, щастя стає справжнім щастям тільки тоді, коли триває вічно? Бо скінчитися стражданням може тільки те, що вже було сповнене страждань — неусвідомлених і невизнаних? Але що таке неусвідомлені та невизнані страждання?

Я думаю про тодішнє й бачу самого себе перед собою. На мені один з елегантних костюмів, що дісталися мені від багатого дядька разом із численними парами двоколірного взуття — чорно-коричневого, чорно-білого, з замші та шкіри. Я мав задовгі руки й задовгі ноги не для костюмів, що їх розпускала мати, а для координації своїх рухів. Мої окуляри були дешевої, поширеної моделі, а волосся скуйовдженою щіткою, щоби я проти цього не робив. В школі я вчився не дуже добре й не дуже погано; мені здається, чимало вчителів не зовсім розуміли мене, так само як і ті школярі, які задавали в класі тон. Мені не подобався мій вигляд, мій одяг і мої рухи, те, що я робив, і те, що шанував. Але скільки було в мені енергії, скільки віри, що коли-небудь я буду розумним і гарним, стану понад загалом і чутиму його захват, скільки сподівань на зустрічі з новими людьми та ситуаціями!

Невже саме це засмучує мене? Оте завзяття й віра, які виповнювали мене тоді і яким життя давало обіцянки, що їх воно ніколи не дотримало? Іноді в обличчях дітей і підлітків я бачу те саме завзяття й віру і дивлюся на них з не меншим смутком, ніж тоді, коли озираюсь подумки на свої молоді літа. Невже оцей смуток абсолютний? Невже це він опановує нас, коли премилі спогади стають у ретроспектив! крихкими, бо те пригадане щастя живилось не реальною ситуацією, а обіцянками, що ніколи не стали справджені?

Зате вона, — слід уже почати називати, її Ганною, бо і я тоді став називати її так, — жила не обіцянками, а тільки реальною ситуацією, і тільки в ній.

Я запитував Ганну про її минуле і вона відповідала, немов дістаючи його з укритої давнім порохом скрині. Народилась у Трансильванії, в сімнадцять років приїхала до Берліна. Працювала на заводі Сименса, а в двадцять один рік потрапила до війська. Відколи скінчилася війна, працювала на всяких роботах. Кондуктором у трамваї працює вже років два, їй подобаються кондукторська форма і рух, зміна картин за вікнами й гуркіт коліс під ногами. А загалом ця робота пригнічує її. Рідні в неї нема, їй тридцять шість років. Це все вона розповідала так, ніби то було не її життя, а якесь інше, яке вона знає не дуже добре і яке її не обходить. Того, про що я хотів дізнатися точно, вона не пам’ятала й не розуміла, чому мене так цікавить, що сталося з її батьками, чи мала вона братів і сестер, як жила в Берліні, та що робила у війську. «Усе тобі, хлопче, кортить знати!»

Так само було і з майбутнім. Звичайно, я не будував жодних планів про шлюб і родину. Але я дужче переймався почуттями Жульєна Сореля до мадам де Реналь, ніж його почуттями до Матильди де Лямоль. А Фелікса Круля мені більше кортило побачити в кінці в обіймах матері, ніж доньки. Моя сестра, що вивчала германістику, розповіла за вечерею про суперечку, чи існував любовний зв’язок між Гете і фрау фон Штайн, і я приголомшив свою родину, затято доводячи, що таки існував. Я уявляв собі, якими можуть бути наші стосунки через п’ять або десять років. Запитував і Ганну, як вона уявляє собі їх. А вона не хотіла думати навіть про Великдень, коли я на вакаціях намірявся поїхати з нею куди-небудь у подорож на велосипедах. Ми б змогли найняти спільну кімнату як мати й син і цілу ніч бути вдвох.

Дивно, що така уявна картина і пропозиція їхати вдвох аж ніяк не були прикрі мені. А подорожуючи з матір’ю, я завжди воював за окрему кімнату. Піти в супроводі матері до лікаря чи купувати з нею нове пальто, поїхати разом з нею в подорож — усе це видавалося мені вже не відповідним моєму вікові.

Коли матері було зі мною по дорозі й ми натрапляли на моїх шкільних товаришів, я завжди боявся, що мене вважатимуть за мамчиного синочка. А шанс показатися десь із Ганною, що, хоч і молода від матері на десять років, могла бути моєю матір’ю, нітрохи не бентежив мене. Я навіть пишався цим.

Коли тепер я дивлюся на тридцятишестирічну жінку, я бачу, що вона молода. А коли дивлюся на п’ятнадцятирічного хлопця, бачу дитину. Я дивуюся, скільки впевненості додала мені Ганна. Мої успіхи в школі