Читець - Бернхард Шлінк

— Так ось чому ти тут!

— Я…

Я не знав, що сказати. Я не міг ні підтвердити, ні заперечити. Я обернувся. Побачив я небагато. Ми надто тісно притулились одне до одного. Але мене приголомшило відчуття її голого тіла.

— Яка ти гарна!

— Ох, хлопче, що ти верзеш!

Засміялась і обняла мене за шию. Я теж обхопив її руками.

Я боявся: дотиків, поцілунків, того, що я їй не сподобаюсь і не зможу задовольнити. Але, поки ми стояли якусь мить, вдихнув її запах, відчув її тепло та силу, і все сталося само собою. Дослідження її тіла руками і вустами, зустріч вуст і, нарешті, вона наді мною, обличчям до обличчя, аж поки до мене підкотилось; я міцно заплющив очі і спершу спробував опанувати себе, а потім так гучно зойкнув, що вона здушила той крик рукою, притуливши її до моїх вуст.

7

Наступної ночі я закохався в неї. Спав я кепсько, тужив за нею, мріяв про неї, гадав, ніби відчуваю її, аж поки помічав, що стискаю в обіймах подушку або ковдру. Від поцілунків мені боліли вуста. Мій член напружувався знову і знову, та я вже більше ніколи не хотів самому давати собі насолоду. Я прагнув бути з нею.

Може, я закохався тільки тому, що вона спала зі мною? Аж донині після ночі з якоюсь жінкою в мене з’являються відчуття, ніби вона пестила мене, і за це я повинен розплатитись — і з нею, спробувавши таки покохати її, й зі світом, на який я з’явився.

Один з небагатьох яскравих спогадів про моє раннє дитинство пов’язаний із сірим зимовим ранком, мені тоді було чотири роки. Кімнату, в якій я спав, не опалювали, тож уночі та вранці там часто було дуже холодно. Я пригадую теплу кухню і гарячу грубу, важку залізну плиту, де можна було бачити полум’я, коли хто-небудь зсував гачком чавунні кружальця, і де в мисці завжди стояла напоготові тепла вода. Перед грубою мати ставила стілець, де я стояв, поки вона витирала й одягала мене. Я згадую приємне відчуття тепла й насолоду до якої я готувався, знаючи, що мене митимуть і вдягатимуть у тому теплі. Пригадую й те, що, тільки-но мені спадала на гадку та сцена, я запитував себе, чому моя мати так пестила мене. Може, я був хворий? Може, моїм братам і сестрам дісталося щось те, чого не мав я? Невже попереду мене чигало щось прикре і важке, що я повинен був витримати?

Саме тому, що жінка, яку я в спогадах ніяк не називаю, пестила мене отак пополудні, наступного дня я нарешті знову пішов до школи. Я прагнув засвідчити, що став уже справжнім чоловіком. Не те що хотів похизуватись. Я почувався сповненим сили, відчував свою перевагу і прагнув цю силу й перевагу показати своїм шкільним товаришам і вчителям. Крім того, хоча з нею я про це не говорив, мене підганяла думка, що вона як трамвайний кондуктор часто працює ввечері, а то й уночі. Як я зможу її бачити щодня, коли сидітиму вдома й ходитиму тільки на оздоровчі прогулянки?

Коли від неї я повернувся додому, мої батьки, брат і сестри вже вечеряли.

— Де ти ходив так пізно? Мати вже хвилювалася, — не так стурбовано, як роздратовано пролунав батьків голос.

Я відповів, що заблукав; хотів прогулятись через братський цвинтар до лікарні, де лікують сироваткою, але довго нікуди не міг потрапити, дійшовши нарешті до Горіхового провалля:

— Я не мав грошей і був змушений повертатися звідти пішки.

— Ти міг під’їхати чим-небудь. — Моя менша сестра інколи зупиняла машини, щоб під’їхати, і батькам це дуже не подобалось.

— Лікарня і Горіхове провалля, — зневажливо форкнув старший брат, — це ж майже протилежні напрями!

Моя старша сестра пильно подивилася на мене.

— Завтра я знову піду до школи.

— Тоді добре вчи географію. Є північ і південь, сонце встає…

Але мати перебила брата:

— Лікар казав, ще три тижні.

— Коли він через братський цвинтар може дійти до Горіхового провалля й повернутися звідти додому, то може піти й до школи. Йому бракує не сили, а клепки.

Коли ми з братом були малі, то постійно билися між собою, а трохи підрісши, обзивали і кривдили один одного. Брат був на три роки старший, тож брав наді мною гору і в бійках, і в лайках. Згодом я перестав відповідати йому, і його войовничий запал марнувався впорожні. Відтоді він тільки чіплявся до мене та бурчав.

— А ти що скажеш? — звернулася мати до батька. Батько поклав ніж і виделку на тарілку, відхилився назад і склав на колінах руки. Він помовчав і видавався замисленим, як і щоразу, коли мати питала його щось про дітей чи господарство. А я щоразу запитував себе, чи він справді думає про те, що питала мати, чи про свою роботу. Напевне, він спробував замислитись і над материним питанням, але, тільки-но поринувши в роздуми, міг думати лише про свою роботу. Батько був професор філософії, і мислення було його життям — мислення, читання, писання й викладання.

Інколи мені видавалося, ніби для батька ми, його родина, — немов хатні тварини. Собака, з яким можна гуляти, кіт, із яким можна гратись, а також кіт, що скручується клубочком на колінах і, муркочучи, дає себе гладити, — все це може бути милим, цього можна навіть потребувати, а проте купувати харчі тваринам, вичищати котячий туалет і ходити до ветеринара — це вже забагато. Бо життя — це щось інше. Я був би щасливий якби ми, його родина, могли бути його життям. Інколи мені хотілося, щоб і мій задерикуватий брат, і моя зухвала менша сестра були трохи іншими. Але ввечері я раптом проймався до них усіх великою любов’ю. Молодша сестра. Мабуть, їй нелегко бути наймолодшою з чотирьох дітей, тож без певного зухвальства вона не могла утвердити себе. Старший брат. Ми з ним жили в одній кімнаті, що для нього було безперечно важчим, ніж для мене, крім того, він був змушений, поки я хворів, зовсім звільнити мені кімнату і спати на дивані у вітальні. Тож як йому не бурчати? І, нарешті, батько. Чому ми, діти, маємо бути його життям? Невдовзі ми