Фараон - Болеслав Прус

В міру того як почет наступника трону наближався до міста Пі-Баст, палаци й храми якого ніби крізь тонкий серпанок проглядали крізь хмари пилу, місцевість ставала жвавіша. Широким шляхом і сусідніми каналами везли худобу, пшеницю, городину, вино, квіти, хліб та силу-силенну інших речей щоденного вжитку. Потік людей і товарів, що сунув до міста, галасливий і густий, ніби під Мемфісом у святкові дні, у цих місцях був явищем звичним. Навколо Пі-Баста цілий рік стояв ярмарковий гамір, який вщухав тільки вночі.

Причина цього була проста: місто славилося своїм давнім і прекрасним храмом Астарти, яку вшановувала вся західна Азія і до якої тяглися юрби прочан. Без перебільшення можна сказати, що під Пі-Бастом щодня ставало табором до тридцяти тисяч чужоземців: шасу, чи арабів, фінікійців, євреїв, філістимлян, хеттів, ассірійців та інших. Єгипетські власті досить доброзичливо ставились до цих прочан, що приносили їм значні прибутки, жерці терпіли їх, а населення кількох сусідніх номів провадило з ними жваву торгівлю.

Вже за годину дороги від міста видно було мазанки й намети прочан, поставлені на голій землі. В міру наближення до Пі-Баста їх ставало все більше і щодалі густіше роїлися біля них тимчасові мешканці. Одні просто неба готували собі їжу, другі купували у торговців різні товари, треті йшли процесією до храму. То тут, то там скупчувалися великі юрби людей у місцях розваг, де показували своє мистецтво приборкувачі звірів, заклинателі змій, атлети, танцівниці та фокусники.

Над цими стовписьками стояли спека і галас.

Біля міської брами царевича зустріли його придворні і номарх Габу з урядовцями. Зустріч була хоч і доброзичлива, але така холодна, що здивований царевич шепнув Тутмосові:

— Чого це ви так дивитесь на мене, наче я приїхав чинити розправу?

— Того, що в тебе, царевичу, вигляд людини, яка радилася з богами, — відповів царський улюбленець.

Це була правда. Чи аскетичне життя, чи товариство учених жерців, чи, може, довгі тяжкі роздуми змінили царевича. Він схуд, шкіра його потемніла, а вся його постать і обличчя виявляли зосередженість і поважність. За кілька тижнів він постарів на цілі роки.

На одній із головних вулиць міста товпилося стільки людей, що стражники мусили прокладати дорогу для наступника трону і його почту. Але ця юрба не вітала царевича, а скупчилась довкола невеликого палацу, ніби дожидаючи когось.

— Що тут таке? — спитав у номарха Рамзес, якого прикро вразила така байдужість юрби.

— Тут живе Гірам, — відповів номарх, — тірський князь, чоловік дуже милосердний. Він щодня роздає щедру милостиню, отож збирається вся біднота.

Царевич обернувся на коні й, придивившись, сказав:

— Я бачу тут робітників фараона. То й вони приходять по милостиню до фінікійського багатія?

Номарх мовчав, На щастя, вони під’їжджали до урядового палацу, і Рамзес забув про Гірама.

Кілька днів тривали бенкети на честь наступника трону, але Рамзеса вони не тішили. На них було невесело і траплялися прикрі пригоди. Раз одна з царевичевих коханок, танцюючи перед ним, розплакалась. Рамзес схопив її в обійми і запитав, що з нею.

Спершу вона не хотіла відповідати, але, підбадьорена ласкою царевича, сказала, заливаючись ще ряснішими сльозами:

— Ми, володарю, твої жінки і походимо з вельможних родів, отже, нас повинні шанувати…

— Правду кажеш! — мовив царевич.

— А тим часом твій скарбник обмежує наші видатки. Він хотів би навіть забрати у нас служниць, без яких ми не можемо ні вмитись, ні зачесатись.

Рамзес викликав скарбника й суворо наказав, щоб його жінки мали все, що їм належить за їх походженням і високим становищем.

Скарбник упав ниць перед царевичем і обіцяв виконувати повеління жінок. А через кілька днів зчинився бунт серед двірських невільників, які скаржилися, що їх позбавили вина.

Наступник трону наказав давати їм вино. Але на другий день, коли він оглядав війська, до нього прийшли посланці від полків з найпокірнішою скаргою, що їм зменшили порції м’яса й хліба.

Царевич і за цим разом звелів виконати жадання прохачів. Через кілька днів його збудив уранці страшний галас під палацом. Рамзес спитав, що там таке, і стражник пояснив, що це зібралися робітники фараона і вимагають належної їм платні.

Викликали скарбника, і царевич налетів на нього з великим гнівом.

— Що тут діється?.. — кричав він. — Відколи я приїхав, немає дня, щоб мені не скаржились на якусь кривду. Якщо так триватиме й далі, я звелю вчинити слідство і покладу край вашим злочинам!..

Скарбник, тремтячи, знову впав ниць і застогнав:

— Убий мене, володарю! Але що я можу зробити, коли твоя скарбниця, склади й комори — порожні.

Незважаючи на гнів, царевич збагнув, що скарбник, можливо, й справді не винен. Він звелів йому вийти й покликав до себе Тутмоса.

— Слухай! — мовив царевич до свого улюбленця. — Тут діються такі речі, яких я не розумію і до яких не звик. Мої жінки, невільники, військо, робітники фараона не одержують належної їм платні або їх обмежують у видатках. Коли я запитав скарбника, що це таке, — він відповів, що ми вже не маємо нічого в скарбниці і на складах.

— Він сказав правду.

— Як?.. — вибухнув царевич. — На мою подорож його святість відпустив двісті талантів товарами й золотом. Невже все

це витрачено?

— Так! — відповів Тутмос.

— Яким чином?.. На що?.. — обурився намісник. — Адже всю дорогу нас приймали номархи?..

— Але ми їм за це платили.

— Виходить, що вони шахраї й злодії, якщо ніби приймають нас, як гостей, а потім оббирають!..

— Не гнівайся, — мовив Тутмос. — Я все тобі поясню,

— Сідай.

Тутмос сів і почав говорити.

— Чи знаєш ти, що я вже місяць їм з твоєї кухні, п’ю винозтвоїх глеків і вдягаюсь у твої шати?..

— Бо ти маєш на це право.

— Але я ніколи цього не робив: я жив, одягався і розважався на власні кошти, щоб не обтяжувати твоєї скарбниці. Правда, ти не раз платив мої борги. Але це була тільки частина моїх видатків.

— Не треба про борги.

— Втакому ж становищі, — вів далі Тутмос, — перебуває з десяток знатних юнаків твого двору. Раніше вони утримували себе самі, щоб не потьмарити блиску свого володаря, але зараз, так само як і я, вони живуть на твій кошт, бо в них уже нічого немає.

— Колись я винагороджу їх.

— Отже, — мовив Тутмос, — ми беремо з твоєї скарбниці, бо наша спорожніла. Так само роблять номархи… Якби вони мали гроші, то приймали б