Спадок з бонусом - Інна Земець

- Відпусти мене, будь ласка.

Не сперечався, та і не відпустив, а в іншу кімнату зі мною зайшов.

- Яра, тут вже швидка, зараз…

- Вона мені не потрібна, - перервала його я, заглядаючи в блакитні очі, де злість зі страхом куйовдились. – Ти встиг до того, як рахунок в двобої пішов не на мою користь.

От і все чим встигла заспокоїти, далі нам спокою не дали. Мене таки лікарям збагрили, а поки вони ліхтариком в очі світили та інші непотрібні речі перевіряли, Назар стояв поруч і по черзі з купою народу розмовляв. Поміж тим хаосом побачила, як Марка на ношах тягнуть, двоє його йолопів досі в наручниках у дворі валялись, а третій в швидкій позад мене лежав під крапельницею. Серед всього натовпу виділявся лиш Браницький, який споглядав на все це з якоюсь неприродньою відстороненістю, хіба що не позіхав від нудоти. Як налетів той смерч, так за пів години і розвіявся. У дворі лишились лиш знайомі мені персонажі, а я сама перебувала в ролі брелка Назара – не відпускав ні на крок і все намагався на руки підхопити. Останнім візитером був Браницький, навіть Денис вже поїхав з колегами, полишивши у дворі машину на якій прибув. Лише в цю мить Назар мене відпустив, а сам з неочікуваним товаришем подалі відійшов. Я не прислухалась, присіла на лавку і споглядала, як Богуслав щось в руки йому вкладає і прощаються швидко по-братські одне одного обійнявши.

- На все добре, Ярослава, - попрощався зі мною конкурент, чи то саме час казати новий друг і відбув на своєму авто.

Назар зачинив ворота і підійшов до мене. Присів навколішки, мої руки своїми накрив, зазирнув у очі і завмер.

- Все, Яра, тепер точно все.

- Цього на даному етапі мені достатньо, - відповіла я. – Більше інформації поки не подужаю.

Все що зараз хотіла, щоб так і сидів поруч зі мною і не відпускав. Може і до сутінків би з місця не зрушили, та його телефон повідомленням озвався. Одну мою руку вивільнив і в телефон заглянув, а я одразу пальці у його волосся запустила.

- Ось і адреса, - промовив Назар і підвівся. – Тут ми не залишимось, час їхати.

- Навіщо? Куди?

Сам же сказав, що все, чого тепер тікати?

- Тут суцільний безлад і треба кілька днів дух перевести. Може оркестр і прикрили, та ясно ж - диригент десь далеко, якщо і знайдуть, то не скоро це станеться. Цього разу помандруємо до нашого нового друга в гості.

- До якого, Браницького? – аж очі ледь з орбіт не вискочили.

- Саме так. Там нас ніхто шукати не стане, а трохи спокою нам обом вкрай потрібно.

Мене вже почало накривати непереборною втомою, тому мовчки пішла і кілька речей собі в сумку накидала. Назар поруч те саме робив і на мене споглядав.

- Все добре, не переживай, лікарі ж тобі самі сказали. Знепритомніла не по справжньому, просто не вигадала іншого способу, як тебе від вбивства відволікти.

- Більше так не роби, - прошепотів він, кинув сумку і мене обійняв.

- Сподіваюсь і не доведеться, - відповіла я і завмерла на його грудях. – Я так сильно тебе кохаю, що просто не витримаю ще одного такого випробування.