Спадок з бонусом - Інна Земець

Згадую, як фото з чоловіком і Марком побачила і розумію – дурня то була, а не шок. Справжній шок, це дивитись на Назара до стільця прикрученого. В цьому листі від мене небагато просили, лиш скинути локацію, вимкнути телефон і на місці чекати. Так і зробила, бо іншого варіанту і не мала. Добре, що коли лист надіслали, якраз у ноуті длубалась, тому і помітила швидко. Це ж добре? Чи вже нічого доброго чекати не варто? Ховатись і думки не було, бо хоч і сильно щодо Марка помилялась, та все ще плекаю надію, що станеться диво і Назар живий залишиться. Не знаю скільки часу минуло, коли на обрії дві автівки побачила, та за відчуттями ніби ще одне життя вже прожила. Зустріла гостей біля воріт, хто з Марком приїхав і не знаю, лише бачу, що Назара з ними немає.

- Далеко сховалась, Яся, - усміхнувся мені Навроцький, а я раптом подумала, як могла тією посмішкою так довго обманюватись.

- Недостатньо, як бачу, - відповіла я і рукою на дім вказала. – Заходь, поговоримо.

Він махнув рукою своїй зловісній трійці, залишаючи їх на веранді, а сам слідом за мною пішов. Калатало так, аж повз диван ледь не сіла. Може ще час розмов не закінчився, може посміхнеться фортуна?

- Марк, скажи, що треба зробити, щоб…

- Боже, які ж ви відчайдушно покірні раптом стали, - перебив мене сміхом, що раніше як щирий сприймала. – Шкода засмучувати, та вже зробили стільки, що не виправити.

Він присів на крісло навпроти мене, а його супровід на веранді лишився.

- Одне у тебе, Ярослава, спитати хочу. На чому спалився?

- «Семіс», - промовила я. – Одна маленька зачіпка, а далі… Стільки лайна на світ витягли - не віриться навіть.

- То збрехав твій коханець, все ти знаєш, - оскалився він. – Брехло, Назар, ой брехло!

- Де він? – задихаючись запитала я.

- Далеко, але невдовзі побачитесь. Вже не на цьому світі, та скоро.

- Відпусти його, благаю.

- Яся, ти ж розумієш, що це вже неможливо. То було його останнє фото. Пізно.

Від того «Яся» і тону співчутливого, аж серце зірвалось і полетіло невідомо куди. У вухах ревіло, руки самі собою в кулаки стиснулись. Не хочу вірити, що вже запізно, не хочу!

- Колись, думав наївно, що лиш Ігната доведеться спровадити, та ти сама всю цю кашу заварила. Цікавість то гріх, Ярослава. І самій собі нашкодила, і коханцю своєму вирок винесла.

- Ти ж Ігната не за дитину на той світ відправив?

-Звісно, що ні. Та ідея з вашим пуголовком то неважлива дрібниця. Хоча і від того боляче мені було. Бачив, що вже все між нами не ідеально, та не думав, що аж так спотикнемось.

- А на чому ж спотикнулись?

Сама не знаю, нащо це вже запитую, бо після його слів про Назара вже і не важливо все інше.

- І з ним на тому ж «Семисі» і спотикнулись, уявляєш? Вирішив він невеличкий аудит провести, за назву фірми оком зачепився, а там і питання зайві з’явились. Хто шукає – той знайде, а Ігнат ніколи телепнем не був. Може через те і вирішив, що фіктивну родину трохи реальнішою треба зробити. Та вже не важливо.

- А як же вийшло передоз йому влаштувати?

- Просто. Купив капсули більшого розміру, подвійну дозу туди натрамбував і підсунув, туди ж і снодійне підмішав і в його органайзер з пігулками на потрібний день поклав. За обідом трохи вина йому налив, а ввечері вже решту сам проковтнув.

Сидить навпроти мене тварюка холоднокровна, розповідає так спокійно, ніби про роботу розмовляємо.

- То він і не встиг дізнатись про той клуб?

- Дещо встиг. Може б деякі розваги мені і пробачив, та не всі, а я знав, що скоро все достоту довідається. Я сам дурість допустив. Так довго його балачки про Давньоримську історію слухав, що і не помітив, як дурних слів на свою голову нахапався й тим себе і виказав. Він же Назара сам покликав, не помиляюсь?

Ой як пече від імені, що з його рота почула.

- Все вірно зрозумів. А от я не розумію, чим я тобі завинила.

- Лише тим, що братця його пригріла. Сама б не подужала, та той командос приперся на мою голову. Відчував, що він полізе куди не треба, та спочатку сподівався, що разом із тобою всі кінці обрубаю. Не встиг, забагато інформації йому надала. Підібрав до тебе гарний ключик, вірно?

- Тільки ти ніяк не міг вірного ключика знайти, щоб мене на той світ спровадити. Навіть сам за компанію таблеток наївся, так ненавидів.

- Ні, Яся, не ненавидів, - по пиці своїй розмазав  вираз жалості, та не повірю вже. – Я боявся. Боявся за себе. Була мить, коли подумав, що може ще і сам викручусь і тебе в спокої полишити зможу. Та ти про Браницького розповіла, а як він напряму до тебе звернувся – поганий знак. Може спочатку йому і відкоша дала, та тенденція недобра – той слизький тип переконувати вміє.

- А наркота в фурі теж твоя робота?

Мовчки кивнув мені, очей не відводячи.

- І навіщо?

- Сподівався, що ти мій друг не лише на словах. Чекав, що на фірму тебе витягну – приїздитимеш, в скрутну для нас годину. Та не той випадок, вірно, Яся? Давно тобі на мене начхати було.