Борислав смiється - Іван Якович Франко

— Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, — вiдказав рiзко, але спокiйно Герман, — я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiякої «самопомочi», — я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer Geschдftsmann ', та й годi.

Леон прикусив губи на тi слова, — Германова рiзка вiдправа вколола його дуже, але вiн чув, що не може на неї нiчого вiдповiсти, i мовчав.

— Я ще раз кажу, — говорив далi з притиском Герман, — платилось їм замало! Ми тут прецiнь самi свої, то ми можемо до того признатися мiж собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину тої бунтацiї. Адже ж воли не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч — признатися до того ту, самi перед своїми, а iнша рiч — говорити щось подiбного перед ними! То би нас зарiзало!

— О, певно, певно! — скрикнули жиди, радi з такого обороту Германової бесiди.

— Я се для того пiдношу, — говорив далi Герман, — щоби вас переконати, що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв i що се рiч дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке бiльше нещастя.

— Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!

— Е, се ще байка, — вiдказав Герман, — не то ще може бути, коли не зумiємо швидко замовити бурю.

— Але як, як її замовити?

— Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте все! Бiльша половина опустила Борислав, по селах висланцi їх попiдмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собi наладили, — одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкавi, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А вiдки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всi їх запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть самi до нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiркої редьки.

— Та воно б то добре було, — сказав вкiнцi Леон, — ждати! Коби-то ми знали, що їм нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

— А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? — спитав Герман.

— Хто знає? — вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далi Леон. — Самi знаєте, у нас контракти, термiни добiгають до кiнця, робота мусить якнайшвидше кiнчитися, куди ту чекати?

— Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб: вдоволити їх жадання.

- Їх жадання! — скрикнули жиди майже всi в один голос. — Нi, нiколи! Радше вiйсько i жандарми!

— Але ж, панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий знаєте, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I справдi, в сей спосiб вони не завдавали собi досi того питання. Робiтники видавались їм досi тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозумiти їх жадання — о тiм вони досi й не думали. Перший Леон здобувся на слово:

— Як то не знаємо? Одного жадають: бiльшої плати!

— Ну, се ще хто знає, що за бiльшої плати, — вiдказав Герман. — Чи хотять, щоби їм пiдбiльшено плату о п'ять центiв, чи взадвоє проти попередньої. Коли тiлько так взагалi «бiльше», то се ще нiчого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу — насамперед дiзнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсiм не того хочуть або, може, окрiм того, й ще чого iншого хочуть? Адже нiхто їх о то не питався!

— Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! — загомонiли жиди.

— Але кого ж вишлемо до них в тiм дiлi? — питався Герман.

— Най iде хто хоче, я не пiду, — сказав Леон. — Се розбiйники, роздерти готовi чоловiка.

— Коли ваша воля здати се дiло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всiх прийму на себе сей труд.

— Добре, добре! — роздався гомiн.

— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла менi на думку ще одна рiч, котра, може, зробить їх податнiшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, — але о хати, певно, не постаралися. Адже всi вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз, нинi ще всiм виповiли помешкання. Пора вже досить холодна, як на то, сеї ночi вiтер схопився. стоковий, студений i дує, - будуть мусили зябнути пiд голим небом, то зараз почують, що недобре то з нами вiйну провадити.

— Воно-то правда, — сказали несмiливо деякi жиди, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?

— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрiбувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповiсти комiрниковi хату, коли йому сподобається.

— Ну, стрiбуємо, — вiдказали жиди.

— А коли так, то пiдемо! Пiду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополуднi, так коло третьої, прошу вас всiх знов до себе, — почуєте, на чiм стоїмо, i будемо могли урадити напевно, що нам дiяти!

З тим жиди розiйшлися.

XVII

Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов Герман долi Бориславом аж iд толоцi, де було робiтницьке зборище. Вiн iшов, немов нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не дiйшов до робiтницької варти, що стояла на гостинцi.

— Гов, — скрикнули на нього вартовi, — куди йдете?

— Я? До вас iду! — вiдказав Герман.

— До кого, до нас?

— Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.

— О чiм? i

— О тiм, що час би вам на роботу ставати — часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нiчого доброго не вистоїте.

— Ми то самi знаємо, що не вистоїмо, — вiдповiли деякi iз вартових, — але що робити, коли, з вами iнакше годi до ладу дiйти.

— Ну, ну, хто ще знає, чи годi. Ви нас не знаєте. Ви