Огненний змій - Микола Васильович Гоголь

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити, мені виділося, же я опущений людьми, викинутий на інший світ межи чужую, мені неприязную природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку і зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якеєсь дуже сумне заводжене. Хотів’єм піднестися — годі; рвався і мучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся — слухаю — а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в куті піднімається якась мара — дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу — очі непорушні, вгору піднесені, мов зі шкла притьменного — уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.

Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці. «Хто там!» — крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет до него.

Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.

— Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! — кричу, а потвор стоїть, як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.

Замкнув’єм очі, страсся від огиди і «пшик!» багнетом раз і другий на чудовище. Отворяю очі — воно взад, а за ним — воно, позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсуваєсь. Що шибну багнетом, то воно вислизнесь дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці.

— Стій! — кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустилося в повітрі.

Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув, сплюнув, насунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу положитися — дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.

— Пекти й осина, вражий сину, — та й пробиваю раз, другий, третій. Воно в кут — я за ним, воно знову під землю — я за ним, до пивниці. «Лусь!» — стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.

І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хватлюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів зі страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться; а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до одного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів.

Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожую — брень! — виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу— самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.

— Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Ожеж видите, мої куми, рана, котру осягалисте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець?

— Гм! Нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…

— Загнало би тя під огонь батерій французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

— Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі?

— Ой, ой, ой, та встеньтено, пане реєнтій, але хутко!

— А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

— Ой ходіть борзо, бо Гарасим