Все ясно - Джонатан Сафран Фоєр
«Так шо ж вона побачила, коли вернулася вдруге?» — спитав Дєд. «Оце, — сказала Авгус-тина й показала рукою в темряву, — нічого. Тут усе точнісінько так само, як і тоді, коли вона повернулася. Вони забрали все, що залишили німці й розійшлися по інших штетлях». — «І коли вона побачила все це, то пішла геть?» — спитав я. «Ні, вона зосталася. Вона відшукала найближчу до Трохимброда вцілілу хатину — після війни вони були пусті — і пообіцяла собі, що житиме там, аж доки не помре. Знайшла всі речі, які заховала, і перенесла все те в хатину. То була її кара». — «За шо?» — «За те, що вона вижила».
Перед від'їздом Августина відвела нас до стели пам'яті Трохимброду. Це була кам'яна брила, розміром з героя, поставлена посередині поля, наскільки посередині — не можна було побачити, бо була глупа ніч. На стелі російською, українською, на івриті, польською, на ідиші, англійською і німецькою мовами було зроблено такий напис:
ЦЕЙ МОНУМЕНТ ЗВЕДЕНО ДЛЯ УВІКО-ВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ 1204 МЕШКАНЦІВ ТРОХИМБРОДУ, КОТРІ ЗАГИНУЛИ ВІД РУК НІМЕЦЬКИХ ФАШИСТІВ 18 БЕРЕЗНЯ 1942 РОКУ
Зведено 18 березня 1992 року Іцак Шамір, прем'єр-міністр держави Ізраїль
Ми з героєм ше довго стояли перед цією стелою, навіть коли Августина з Дєдом давно пішли й розчинилися в темряві. Він не розмовляв. У такій ситуації ніхто б не розмовляв. Я глянув на нього, коли він почав переписувати інформацію з монумента до себе в щоденник, але я впевнений, шо і він глянув на мене, поки я вивчав стелу. Він усівся на траві, і я також сів біля нього. Так ми декілька хвилин посиділи, а потім разом лягли на спини, і трава стала нам за ліжко. Оскільки було дуже темно, ми могли бачити багато зірок. Здавалося, шо ми під здоровенною парасолею чи під спідницею. (Це не те шо я для тебе це написав, Джонатан, мені тоді саме так і здавалося.) Довгий час ми говорили про різні речі, але якшо чесно, я не слухав його, а він не слухав мене, а ше я не чув себе, і він себе теж не чув. Ми лежали на траві під небом, і це було все, чим ми займалися.
Нарешті вернулися Дєд і Августина.
Назад ми приїхали на 50 відсотків швидше, ніж витратили часу на приїзд до Трохимброда. Я точно не знаю, чого так вийшло, хоча й маю деякі припущення. Коли ми вернулися, Августина нас у дім вже не запросила. «Вже пізно», — сказала вона. «Ти, певно, змучилася», — сказав Дєд. Тоді вона трохи усміхнулася: «Та я тепер і сплю не дуже багато». — «Так запитайте її про Августину», — попросив герой. «А от Августина, ця жінка з фотографії, ви знаєте шось про неї? Може, знаєте, як її можна знайти?» — «Ні», — сказала вона й поки говорила, то дивилася тільки на мене. «Я знала, що його дід утік, бо бачила його пізніше за рік чи за два». Вона дала мені час перекласти. «Він повернувся у Трохимбрід, щоби подивитися, чи не прийшов Месія. Ми пообідали у мене. Я приготувала йому щось із того дріб'язку, який у мене був, а ще він помився. Ми завжди намагалися бути чистими. Я бачила, що він багато натерпівся, але ми знали, що питати одне в одного нічого не можна». — «Тоді запитайте її, про що вони взагалі говорили?» — «Він хоче знати, про шо ви тоді говорили». «Та ніби й ні про що. Про якісь дрібниці. Ну, пам'ятаю, говорили про Шекспіра, про п'єсу, яку обоє читали. У них удома була бібліотека на ідиші, ви це знаєте, от він і дав мені колись почитати одну з книжок. Ага, мені здається, що вона є в мене дотепер. Я би могла її знайти і віддати вам». — «І шо ви робили потім?» — спитав я. «Ми посварилися через Офелію. Дуже посварилися. Він довів мене до плачу, а я його. А про щось інше ми не говорили. Дуже боялися». — «Він тоді вже зустрів був мою бабусю?» — «Він уже тоді зустрів свою другу дружину?» — «Не знаю. Він жодного разу про неї не згадував, я думаю, що згадав би, якби вже зустрів. Так що, напевне ні. Тоді були не найкращі часи для розмов. Кожен завжди боявся сказати щось не те, а тому всі взяли собі за правило не говорити взагалі». — «Запитайте її, як довго він пробув у Трохимброді». — «Він хоче знати, як довго його дід пробув у Трохимброді». «Тільки півдня: пообідав, помився й посварився зі мною, — сказала вона, — і я думаю, що він думав пробути ще менше. Йому тільки треба було подивитися, чи не прийшов Месія». — «Як він виглядав?» — «Він хоче знати, як виглядав його дід» Вона усміхнулася й засунула руки до кишень свого халата: «Його дід мав грубо витесане обличчя й жорстке темне волосся. Скажи йому це». -«Дід твій мав грубе обличчя й темне волосся». — «Він не був високим. Десь так твого зросту. Скажи йому». — «Він не був високий, десь такий, як ти». — «Багато що в ньому змінилося. Раніше я знала його хлопцем, а тут за два роки він перетворився у старого чоловіка». Я переклав це герою і запитав: «А він подібний на свого діда?» — «Взагалі — так. Але Сафран підчас війни дуже змінився. Я би не бажала йому змінитися так, як його дід». — «Вона каже, шо колись він виглядав, як ти, а потім змінився. Вона бажає тобі ніколи так не мінятися». — «Запитайте її, чи багато ще тут людей, які вижили». — «Він питає, чи багато ше тут євреїв полишалося?» «Ні, — відказала Августина, — є один єврей у Ківерцях, він іноді приносить мені провізію. Каже, що мав колись спільні справи з моїм братом з Луцька, хоча ніякого брата в мене в Луцьку нема. А ще один, також єврей, живе в Сокрицях, той взимку розпалює мені в печі. Зимою мені тяжко, бо я вже стара і дров собі сама нарубати не можу». Я все це переклав герою. «Запитайте її,
