Паперові міста - Джон Грін

— Так, це правда, — погоджуюся я. Але, подумавши секунду, додаю: — Та якщо не уявляти, взагалі нічого ніколи не буде.

Уява недосконала. В чужу голову не залізеш. Я уявити не міг, що Марго розгнівається, коли ми її знайдемо, що вона пише повість і згори по цій повісті. Але все ж таки єдиний вихід — це намагатися уявити, що ти сам стаєш кимсь іншим або світ стає якимсь іншим. Це той інструмент, який убиває фашистів.

Марго розвертається до мене, кладе голову мені на плече, і ми лежимо — як лежали в моїй фантазії у «Морському світі». Для цього довелося проїхати тисячу миль, але ось воно: її голова в мене на плечі, подих лоскоче шию, нас обох охоплює втома. Зараз ми стали такими, якими я хотів бачити нас тоді.

Коли я прокидаюся, у згасаючому світлі дня все здається важливим: і жовтувате небо, і стебла трави, що повільно погойдуються над головою. Я перевертаюся на бік і бачу, що Марго Рот Шпігельман стоїть навколішках за три фути від мене, джинси щільно обтягують їй ноги. За хвилю я усвідомлюю, що вона копає. Я підповзає до неї — суха земля під долонями радше схожа на пил. Марго усміхається до мене. Серце у мене калатає зі швидкістю звуку.

— Що копаємо? — запитую я.

— Неправильне запитання, — каже Марго. — Правильне питання: для кого копаємо?

— Гаразд. І для кого копаємо?

— Ми копаємо могили для Маленької Марго, Маленького Квентина, маленької Мирни Мустели й бідолахи-мерця Роберта Джойнера.

— Такий похорон, мабуть, я розумію, — кажу я. Земля тут суха, злежана, поцяткована ходами комах, вона схожа на покинутий мурашник. Але ми наполегливо риємо голіруч, кожна пригорща землі аж курить. Нарешті викопуємо широку і глибоку нору. Могила повинна бути гідною. Незабаром яма мені вже по лікоть. Витираючи піт зі щоки, я замурзую рукав сорочки. Марго аж упріла. До мене долинає її запах, він такий самий, як і в ту ніч, — перш ніж вона стрибнула в канаву біля «Морського світу».

— Я його ніколи як реальну людину не сприймала, — зізнається вона.

Я вирішую, що це привід зробити паузу, і сідаю навпочіпки.

— Кого, Роберта Джойнера?

Марго наполегливо риє.

— Ага. Ну, тобто він — це пригода в моєму житті, розумієш? Але ж, перш ніж зіграти другорядну роль у драмі мого життя, він відіграв головну роль у драмі власного життя.

Я теж ніколи не бачив у ньому особистості. Хлопця, який колись порпався в землі, як-от я. Любив, як-от я. У якого обірвалися ниточки, який не відчував, що потріскався всередині. Як-от я.

— Так, — кажу я за хвилю і знову беруся копати. — Я теж завжди сприймав його тільки як труп.

— Шкода, що я нічого не змогла зробити, — відповідає Марго. — Шкода, що ми не показали всім, які ми герої.

— Ага, — погоджуюсь я. — Добре було б сказати йому свого часу, що, хай що там сталося, це ще не кінець світу.

— Так, хоча рано чи пізно щось тебе все одно вбиває.

— Ну, так, — стенаю я плечима. — Я не кажу, що пережити можна що завгодно. Але багато чого все ж таки можна — за винятком останнього.

Я знову порпаюся в землі, вона тут набагато чорніша, ніж там, у нас. Кидаю пригорщу на купу, знову сідаю. Мені спадає дещо на думку, і я намагаюся це сформулювати. Я ще жодного разу не казав Марго стільки слів поспіль за всю довгу і повну подій історію наших з нею взаємин, але це мій останній хід у нашій грі.

— Коли я міркував про його смерть, — траплялося це, зізнаюся, нечасто, — я думав саме так, як ото ти сказала: що у нього всі ниточки обірвалися. Сказати про це можна по-різному: ниточки обірвалися або корабель потонув, але, мабуть, ми — як трава: наше коріння так тісно переплелося, ми настільки взаємозалежні, що живі всі, поки живий бодай хтось. Ну, тобто метафор можна всяких навигадувати. Але обирати свою метафору треба обережно, адже це важливо. Якщо обираєш ниточки, то уявляєш світ, у якому ти можеш просто несподівано розбитися. Якщо обираєш траву, то віриш у загальний взаємозв’язок: в те, що коріння не тільки утримує нас укупі, а й допомагає зрозуміти одне одного, стати одне одним. У всякої метафори є прихований зміст. Розумієш, про що я?

Марго киває.

— Мені подобаються ниточки. Завжди подобалися. Я так відчуваю. Але, напевно, через це я сприймаю біль як щось фатальніше, ніж воно є насправді. Люди не такі крихкі, якими я їх сприймаю з цими ниточками. Але й трава мені теж подобається. Трава зв’язала мене з тобою, допомогла побачити в тобі особистість. Але ми все-таки не пагони однієї рослини, я не можу бути тобою. Як і ти — мною. Можна уявити іншу людину — але не до кінця, розумієш?

— Може, це як от ти казала раніше: що ми всі тріснули. Що народжується людина водонепроникним судном. А потім починає коїтися казна-що: люди нас кидають, не люблять, не розуміють, а ми не розуміємо їх, і ми втрачаємо, підводимо, ображаємо одне одного. І наше судно дає тріщини. І коли з’являється перша тріщина, кінець стає неминучим. Коли в Оспрі почне просягати дощ, ніхто вже його не полагодить. Але поміж тією миттю, як з’являється тріщина, і тією, як судно потоне, є час. І тільки в цей час у нас є шанс побачити одне одного, тому що поглянути за межі себе вдається лише через ці тріщини, зазирнути вглиб іншого — теж. Коли ми опинилися віч-на-віч? Тільки тоді, коли ти помітила мої тріщини, а я — твої. А доти ми бачили тільки вигадані óбрази одне одного — як я ото дивився на твоє вікно, затулене жалюзі, але не міг зазирнути всередину. А коли з’являється тріщина, всередину потрапляє світло. І світло виливається назовні.

Марго притуляє палець до вуст, наче зосередилася, або наче затуляє їх від мене, або наче намагається на дотик відчувати слова, які скаже.

— А ти неабищо! — нарешті мовить вона. Пильно дивиться на мене, поміж нами вже немає бар’єрів. Якщо я її поцілую, я нічого не досягну. Але мені вже нічого й не потрібно досягати.

— Я маю дещо зробити, — кажу я, і Марго ледве помітно киває, наче знає, про що мова, і я її цілую.

За хвилю вона каже, уриваючи наш поцілунок:

— Можеш приїхати в Нью-Йорк. Буде круто. Як цілуватися.

— Цілуватися — це неабищо! — кажу я.

— Значить, відмовляєшся? — каже вона.

— Марго, — кажу