Паперові міста - Джон Грін
Я сміюся. Марго проходить далі й опускається навколішки, шукає щось у в’язанках сіна. За хвилю дістає ліхтарика і пластмасовий тонкий квадратик.
— Оце і все, що я купила за місяць, якщо не рахувати харчів і бензину. Витратила всього три сотні.
Я беру той квадратик до рук і бачу, що це програвач на батарейках.
— Я прихопила з дому кілька альбомів, — розповідає Марго. — Але в місті, звісно, ще куплю.
— У місті?
— Ага. Я ж сьогодні в Нью-Йорк їду. У «Омніпедії» про це написано. Розпочинаю справжню подорож. Спочатку я збиралася цього дня виїхати з Орландо — хотіла все ж таки отримати атестат, потім улаштувати традиційну випускну ніч, а наступного ранку вшитися. Але стало вже геть нестерпно. Я реально зрозуміла, що навіть години зайвої не витерплю. Дізнавшись про Джейса, я подумала: у мене ж усе сплановано, просто дату поміняю. Але мені дуже шкода, що я вас налякала. Я намагалася зробити так, щоб ви не хвилювалися, але останні години минули в такому поспіху! Не найкраща то була моя операція.
Але мене план її втечі й залишені сліди дуже вразили. Ще більше мене здивувало зізнання, що в початковому плані був присутній я.
— Може, ти мені поясниш, — прошу я, намагаючись усміхнутися. — Мені, розумієш, трохи цікаво. Що у тебе було сплановано, а що ні? Чому ти залишила мені вказівки, чому взагалі втекла, все таке.
— Гм, о’кей. Але доведеться почати здалеку, розповісти передісторію.
Марго підводиться, я йду за нею слід у слід — вона легко і спритно обходить гнилі мостини підлоги. Ми повертаємося до її «кабінету», вона лізе в наплічник і дістає свій чорний нотатник. Сідає на підлогу, схрестивши ноги, і поплескує долонею поруч. Я сідаю. Марго постукує по згорненому нотатнику.
— Отже, все це почалося дуже давно. Класі в четвертому я почала в цьому нотатнику писати повість. Такий собі детектив.
Мені раптом спадає на думку, що можна видерти нотатник у неї з рук і шантажувати ним. Змусити повернутися в Орландо, знайти роботу, мешкання і жити там до самого коледжу, — так ми бодай літо разом проведемо. Але я просто слухаю.
— Ну, хвалитися я не люблю, але це просто геніальний витвір літератури. Жартую. Насправді це фантастична бридня десятирічної мрійниці. У головній ролі — дівчисько на ім’я Марго Шпігельман, їй десять років, як і мені, тільки в неї люблячі заможні батьки, які купують їй усе, що їй заманеться. Марго закохана в хлопчика на ім’я Квентин, який відрізняється від тебе тільки тим, що він безстрашний герой, готовий померти за неї і все таке. Ще там є Мирна Мустела, точно така сама, як справжня Мирна Мустела, тільки чарівна. Наприклад, за сюжетом, той, хто її погладить, десять хвилин після цього не може брехати. А ще вона розмовляє. Ну звісно, вона розмовляє. Хто ж у десять років напише про собаку, який не вміє розмовляти?
Я сміюся, хоча думаю про ту десятирічну Марго, яка була закохана в десятирічного мене.
— Так от, у повісті,— провадить вона, — Квентин з Марго і Мирною Мустелою розслідують таємничу смерть Роберта Джойнера, який загинув так само, як і в реальності, тільки не сам застрелився, а хтось йому допоміг. Ну і ми намагаємося дізнатися, хто це був.
— І хто ж?
— Хочеш, щоб я тобі кінцівку розповіла й зіпсувала інтригу? — сміється вона.
— Ну, — кажу я, — тоді я ліпше все прочитаю.
Марго розгортає нотатник і показує мені сторінку.
Зрозуміти нічого не можна, і не тому, що у неї поганий почерк, а тому, що на горизонтальні рядки накладаються ще й вертикальні.
— Перехресне писання, — каже вона. — Усім, крім Марго, читати важкувато. Тож доведеться розповідати, але ти спочатку пообіцяй, що не гніватимешся.
— Обіцяю, — кажу я.
— З’ясовується, що злочинець — брат колишньої дружини Роберта Джойнера, яка любила випити. Він збожеволів, бо ним заволодів дух лютої домашньої кицьки, яка жила ще в Давньому Єгипті. Класна повість, я ж сказала. Так от, ми з тобою і Мирною Мустелою знаходимо вбивцю, він намагається пристрелити мене, але ти кидаєшся під кулю і героїчно вмираєш у мене на руках.
— Пречудово! — регочу я. — Початок багатообіцяючий: я, закохана в мене красуня, таємниця й інтрига… і тут мене пришили.
— Ну так, — усміхається Марго. — Але я просто змушена була тебе вбити, а то нам під кінець залишалося тільки зайнятися цим самим, а в десять років я була не готова таке писати.
— Справедливо, — погоджуюся я. — Та коли редагуватимеш, щось таки має відбутися.
— Ну, хіба що потому як тебе застрелять. Поцілунок перед смертю.
— Дуже мило з твого боку.
Я міг би встати, підійти до неї і поцілувати її. Міг би. Але ще далеко не все зруйновано.
— Отож, я закінчила свій детектив у п’ятому класі. За кілька років я вирішила втекти в Міссісіпі. І почала записувати план утечі просто згори на цьому старому творі, а потім поїхала маминим автом за тисячу миль, залишивши в тарілці підказку. Сама поїздка мені не сподобалася — було дуже самотньо. Але мене тішив той факт, що я це утнула. Тому я заходилася планувати всілякі приколи: як звести конкретних дівчат з конкретними хлопцями, як прикрасити будинок туалетним папером, усілякі нові секретні мандрівки і все такс. До початку першого курсу я списала півнотатника і вирішила, що викину ще одного коника — справжнього коника — і втечу.
Марго збирається провадити, але я змушений її перебити:
— Слухай, а справа в місті чи все ж таки в людях? А якби люди були інші?
— А як можна відокремити одне від іншого? Люди — це місце — це люди. Та в будь-якому разі, по-моєму, дружити там більше ні з ким. Я гадала, що всі або налякані, як ти, або неуважні, як Лейсі. А…
— Я не такий уже й наляканий, як ти думаєш, — заперечую я. І це правда. Я зрозумів це тільки після того, як сказав, але все ж таки…
— Стривай, я дійду й до цього, — каже Марго, мало не плачучи. — Так от, коли я вчилася на першому курсі, Гас відвіз мене в Оспрі… В цей занедбаний торгівельний центр. І потім я почала
