Паперові міста - Джон Грін

Радар з’їжджає на узбіччя, я вистрибую, біжу до авта. Воно порожнє. Дверцята незачинені. Я лізу в багажник. Там нічого немає — тільки відчинена порожня валіза. Я роззираюся навсібіч і мчу до стодоли, яку вже з певністю можу вважати колишнім універмагом Аґлое. Я біжу покосами, і мене обганяють Бен з Радаром. Ми залазимо до стодоли не дверми, я крізь отвори в стіні: споруда вже просто розвалюється.

Опинившись усередині, ми бачимо на дерев’яній підлозі численні плями світла, що падає крізь дірявий дах. Я шукаю сліди Марго і помічаю, що підлога мокра. Пахне мигдалем, як від Марго. Обіч стоїть старовинна ванна на ніжках з кігтями. Стіни такі діряві, що ми ніби і в оселі перебуваємо, й заразом надворі.

Хтось смикає мене за футболку. Обернувши голову, бачу Бена, його погляд спрямований у куток. Крізь стелю ллється сніп яскраво-білого світла, але мені все одно вдається роздивитися два довгі шматки оргскла заввишки мені по груди, брудні та ще й тоновані. Вони сходяться під гострим кутом, а протилежними краями прилягають до стіни, тож виходить ніби трикутна кабінка.

Проблема тонованих вікон ось у чому: крізь них усе одно просягає світло. Отож я бачу денервуючу картину в сіруватих тонах: у чорному шкіряному офісному кріслі сидить Марго Рот Шпігельман, схилившись над шкільною партою, і щось пише. Волосся її стало коротшим, пасма чубчика не сягають навіть брів, на голові страшний безлад, ніби їй не до вподоби навіть думка про гармонію, — але все ж таки це вона. Жива. Вона перенесла свій офіс із занедбаного торгівельного центру в занедбану стодолу в штаті Нью-Йорк, і я її знайшов.

Ми йдемо до Марго, всі четверо, але, здається, нас вона не помічає. Вона пише. Нарешті хтось — може, Радар — гукає її:

— Марго! Марго?

Вона зводиться і кладе долоні на стіни своєї саморобної кабінки. Якщо вона і здивована з нашої появи, по її очах цього не видно. Ось вона, Марго Рот Шпігельман, стоїть за п’ять футів од мене, губи потріскалися, макіяжу нема, під нігтями бруд, очі байдужі. Ніколи не бачив я їх такими мертвими, але, може, я їй раніше в очі й не зазирав. Вона дивиться на мене. Я впевнений, що на мене, а не на Лейсі, Бена або Радара. Я такого пильного погляду не відчував на собі відтоді, як ото ми наткнулися на Роберта Джойнера в Джеферсон-парку.

Марго довго мовчить, мене лякає її погляд, і я зупиняюся. «Тут ми стоїмо з цією загадкою вдвох», — як писав Вітмен.

Нарешті вона каже:

— Дайте мені хвилин п’ять, — а потім знову сідає за стіл і продовжує писати.

Я спостерігаю, як вона пише. Загалом вигляд у неї, як і раніше. Не знаю чому, але я чекав, що вона зміниться. Стане старшою, і я насилу її впізнаю, коли побачу знову. Аж ось вона переді мною, за оргсклом, і на взір вона геть як Марго Рот Шпігельман, як дівчина, яку я знаю з двох років, дівчина, що її я витворив собі й покохав.

І тільки тепер, коли вона згортає нотатник, ховає його в наплічник, підводиться і йде до нас, я розумію, що цей мій образ був не тільки хибний, а й небезпечний. Неправильно гадати, ніби людина — це більш ніж просто людина.

— Привіт, — каже Марго до Лейсі, всміхаючись. Спочатку пригортає Лейсі, потім вітається за руку з Беном, потім з Радаром. Звівши брови, каже: — Привіт, К., — і обіймає мене, поспішно і неміцно. Я волів би потримати її довше. Мені хочеться, аби щось сталося. Хочеться, аби Марго заплакала в мене на грудях, щоб сльози котилися замурзаними щоками і крапали мені на футболку. Але вона лише квапливо мене обіймає і сідає на підлогу.

Я сідаю навпроти, Бен, Радар і Лейсі — поряд зі мною, обличчям до неї.

— Радий тебе бачити, — за якийсь час мовлю я, і мені здається, ніби я уриваю якусь безмовну молитву.

Марго відкидає з чола пасмо. Здається, вона добирає слова, перш ніж заговорити.

— Я… е-е-е… Е-е-е… Мені нечасто буває важко зібратися на думці, так? Просто останнім часом я ні з ким не розмовляла. Гм. Може, почнемо ось із чого: що ви в біса тут робите?

— Марго, — каже Лейсі.— Господи Ісусе, ми так хвилювалися!

— Хвилюватися немає чого, — радісно відповідає Марго. — У мене все гаразд, — вона підносить великі пальці обох рук. — Все о’кей.

— Могла би подзвонити і повідомити про це, — в голосі Бена звучить розчарування. — Не довелося б їхати чортзна куди.

— Як показав мій досвід, Кривавий Бене, якщо йдеш, то йди! Ти, до речі, чому це в сукні?

Бен червоніє.

— Не називай його так, — різко каже Лейсі.

Марго вражено дивиться на неї.

— Боже, ти що, зустрічаєшся з ним?

Лейсі мовчить.

— Ти з ним справді зустрічаєшся, — констатує Марго.

— Ну, взагалі воно так, — відповідає Лейсі.— І взагалі він класний. І взагалі ти — стерво. І взагалі я йду. Приємно було побачитися, Марго. Дякую тобі за те, що цілий місяць останнього класу залякувала мене та змушувала почуватися лайном, а потім повелася як стерво, коли ми тебе знайшли, щоб переконатися, що в тебе все гаразд. Дуже приємно було запізнатися з тобою.

— Мені теж. Ну, тобто, без тебе звідки б я дізналася, яка я гладка?

Лейсі підводиться і простує до виходу, підлога аж вібрує від її ходи. Бен рушає за нею. Я обертаюся — підводиться і Радар.

— Я тебе ніколи й не знав до цих твоїх підказок, що ти полишала, — каже він. — І підказки мені подобалися більше, ніж ти сама.

— Що він верзе? — питає мене Марго. Радар не відповідає. Просто йде собі.

Мені, звісно, теж треба піти з ними. Вони ж набагато більші друзі для мене, ніж Марго. Але у мене є до неї запитання. Коли вона підводиться і йде назад до своєї кабінки, я починаю з найочевиднішого:

— Чого ти поводишся як свиня?

Тут Марго враз обертається, хапає мене за футболку і кричить:

— А як ти собі уявляв, якщо ви приперлися сюди без попередження?!

— А як би я тебе попередив, якщо ти наче з лиця землі зникла?!

Марго мружиться, і я розумію, що їй нема чого на це відповісти, тому й далі тисну. Я страшенно сердитий. За те… за те… не знаю. За те, напевно, що вона