Шляхом бурхливим - Григорій Олександрович Бабенко

«Куди це вони їдуть? – думав хлопець. – І через що Глек радив мене не їхати з ними?»

Він вже під’їздив до пагорку, що ховав за собою велику долину, як до нього долетів нелюдський крик тисяч голосів. Крики були неясні й глухі, але в них почувався дикий жах, і цей жах мимоволі передався хлопцеві. «Що таке? Хто це так кричить?» – думав він, а сам тремтів і клацав зубами.

Коли Дорош з’їхав на пагорок, перед його очима розляглася широка долина, що її пересік битий шлях, а шлях і степ навкруги чорнів від людей. Спочатку він не міг розібрати, що саме робиться там: хтось скакав верхи, якісь люди бігли зі шляху в степ і тільки згодом, придивившись, зрозумів, що люди на конях – це козаки, а ті люди, що бігли шляхом і гасали степом і кричали, – то потурнаки. Козаки ганяли за потурнаками і рубали їх шаблями. Десятками й сотнями падали потурнаки на куряну дорогу, серед трав пожовклого степу.

Зовсім близько від пагорку, що на ньому стояв Дорош, шляхом, не вперед, як бігла більшість потурнаків, а назад, просто на нього бігла дівчинка років одинадцяти. Дорошеві ясно було видно, як дрібно перебирала вона ногами і теліпалися поли її татарського халатика; на голові у дівчинки червоніла хустка. Раптом з натовпу відділився верхівець, тримаючи списа напоготові. Відстань поміж козаком та дівчинкою зменшувалася щохвилини, дівчинка раптом упала на дорогу, а козак пролетів повз неї і, промахнувшись, поскакав далі, тільки хустка дівчини, як червоний прапорець затріпотіла на вістрі списа. Дівчинка підвелась і побігла геть від шляху в степ. Козак повернув коня і знову погнався за дівчинкою. Тепер Дорош ясно бачив, і пізнав цього козака: це був Панас.

– Не бий! – несамовито закричав Дорош.

Панас закричав щось, наздогнав дівчинку і простромив її списом. До Дороша ледве чутно долетів жалібний передсмертний крик дівчинки. А Панас, витягши списа, тихо поїхав шляхом до своїх товаришів. Дорош, тремтячи від обурення, наздогнав Панаса і щосили вдарив його нагаєм. Панас обернувся. Здивоване лице його перекривилося від злости і він, розмахнувшись списом, мовчки вдарив тупим кінцем списа в груди Дорошеві. Метелики закрутилися в Доро-шевій голові і він звалився з коня.

Хлопець очуняв від холодної води, якою хтось бризкав йому в обличчя. Він лежав на землі, а коло нього навколюшках стояв Панас і бризкав водою з боклаги.

– Очуняв? – спитав, і Дорош здивувався, який м’який і ласкавий був голос у парубка, що ледве не вбив його своїм списом. – Ну, за що ти огрів мене нагаєм? Я був такий лютий, що міг зарубати тебе шаблюкою!

– А ти нащо вбив цю малу дівчинку?

Панас свиснув від здивування.

– Так ти за дівчинку вдарив мене? А ти думаєш, мені дуже хотілося вбивати цю дівчинку? Це ж з наказу кошового…

– Як з наказу кошового? – навіть підвівся Дорош.

– Так… це він звелів молоді побити потурнаків, щоб загартувати козацьке серце. Каже: «Побийте потурнаків і хай краще вони лежать тут до Страшного суду Господнього, як розплоджуватися у Криму на безголів’я рідній землі». А про мене – хай би йшли до Криму: все одно всіх татар не виб’єш.

Три тисячі потурнаків порубали козаки, щоб загартувати молодецьке козацьке серце. Мовчки поверталася ватага до табору. Коли козаки з’їхали з пагорку, вони побачили кошового Сірка, що самотньо їхав їм назустріч. Порівнявшись з ними, кошовий спинив коня і спитав:

– Чи все гаразд, діти?

– Усе гаразд, батьку! – відповів дехто з козаків, а більшість мовчала.

Дорош з ненавистю подивився на Сірка. «Усе гаразд, – думав він, – усе гаразд, через те, що козаки побили всіх – і жінок, і дітей. А сам, облудо, казав, що, мовляв, хто хоче йти з нами, хай іде, а хто не хоче – хай іде, куди хоче. І зрадницьки звелів вибити всіх до ноги…» Він ледве вдержався від того, щоб під’їхати до Сірка і плюнути йому в вічі. Груди в Дороша боліли від вдару списом, дихати було важко, він ледве сидів на коні.

Кошовий торкнув коня і поїхав далі. Згодом силует кошового вирізався на блакитному тлі неба, коли він з’їхав на пагорок.

«Поїхав подивитися, чи добре козаки виконали свою мерзенну роботу!» – злісно подумав хлопець.

З цього часу Дорош зненавидів Сірка, і коли йому траплялося зустрітися з ним, хлопець звертав з дороги, щоб тільки не бачити обличчя кошового отамана. А Січ, і життя, і звичаї січові стали йому гидкі, і він тільки й думав про те, щоб швидше повернутися додому у Харків.

Коли Дорош розповів Глекові про все, що бачив там, у долині, той не сказав йому нічого на це, а тільки пожалкував, що Дорош не послухався його і поїхав за козаками. Довідавшись, що Панас вдарив списом Дороша, покликав кашовара Безвухого, який того часу, як йому одрізано вуха, вважав себе за великого знавця ран та ушкоджень, і той, оглянувши хлопця, сказав, що йому зламано ребро. Коли табір знявся й пішов далі, Дорош не зміг сісти на коня. Тоді Глек роздобув йому татарську бідарку, переклавши здобич, що була на ній, на Дорошевого коня, і хлопець усю дорогу трусився на бідарці, мужньо переносячи біль в боці й голові і всю незручність їзди на цьому труському екіпажі.

XXII. ДОДОМУ!

З Сірковим подарунком у степу. – Старий козак. – Сулима і полковник Маріон. – На Гетьманщині. – Ридван полковника Жученка. – В корчмі. – Дігтярі

Коли військо нарешті пройшло до Січі, ребро Дорошеве зрослося і тільки на тому місці, де воно було зламане, можна було намацати невеличкий горбик, а рана на голові загоїлася значно пізніше, і після неї на все життя залишився досить великий шрам. Поки козацтво пиячило і за своїм звичаєм пропивало здобич, Дорош тинявся по фортеці, по Гасан-базарі, ходив на берег Чортомлика або Скарбної і ніде не знаходив собі місця. Відколи його було поранено в голову, він став дуже нервовий, сердився від усякої дрібниці, і те, що раніше викликало тільки спокійну огиду, тепер спричинялося до приступу нестримана гніву. Він мало їв, змарнів, думаючи про те, коли вже він вибереться звідси. Помічав це і Глек і намагався