Аеропорт - Артур Хейлі

— Сер, це не публіч…

— Я генеральний директор аеропорту. — Мел потягнувся через касу, підняв слухавку і набрав номер. Те, що його не впізнавали у власному аеропорту, було звичною справою. Більша частина його роботи залишалася за лаштунками, поза публічними зонами, тож ті, хто тут працював, бачили його рідко.

Дослухаючись до гудків, він бажав, щоб інші проблеми можна було вирішити так само швидко й просто, як цю.

Прозвучало з десяток гудків, а потім ще кілька хвилин очікування, поки голос керівника «Ейвісу» з’явився на лінії.

— Кен Кінґслі слухає.

— А раптом мені потрібна машина, — сказав Мел. — Ти де?

— Граюся поїздами з малим. Трохи намагаюся не думати про автомобілі та про людей, які мені з цього приводу телефонують.

— Класно, мабуть, мати сина, — сказав Мел. — У мене самі дівчатка. Твій має якийсь нахил до механіки?

— Восьмирічний геній. Якщо треба покерувати твоїм аеро­портиком, дай знати.

— Звісно, Кене. — Мел підморгнув Іґену Джефферсу. — Є одна річ, яку він може зробити просто зараз. Може вдома встановити апарат для чистки взуття. Виявляється, у вас один зайвий. І ти про це знаєш.

Запанувала тиша, а тоді керівник «Ейвісу» зітхнув.

— Ну от чому ви, хлопці, завжди хочете придушити маленьке чесне сприяння продажам?

— Здебільшого тому, що ми злі та вперті. Але вміємо стояти на своєму. Пам’ятаєш ту умову контракту? Будь-яку зміну робочої площі потрібно заздалегідь узгодити з керівництвом аеропорту. А потім ще одну, яка стосується незазіхання на бізнес інших орендарів.

— Я зрозумів, — сказав Кінґслі. — Іґен Джефферс настукав.

— Скажімо так: він не тішиться з цього приводу.

— Добре, ти виграв. Я скажу своїм людям, щоб забрали ту херню. Це ніяк не почекає?

— Не почекає, — відповів Мел. — Ще маєш пів го­дини.

— Ну ти й мудак.

Але він почув, як працівник «Ейвісу» прогиготів, кладучи слухавку. Іґен Джефферс схвально кивнув, досі шкірячись своєю широченною усмішкою. Мел роздумував: я дружелюбний веселий керівник аеропорту; всі навколо мене тішаться. Якби ж він міг так тішити себе самого.

— Чудово ти все розрулив, Бейкерсфелде, — сказав Джефферс. — Лиш пильнуй, аби такого знов не було. — Зі сліпучою усмішкою він діловито поквапився до ескалатора, що їхав угору.

Мел потягнувся за ним повільніше. На рівні головного залу, у касах «Транс Америки», хаотичний натовп скупчився навколо табличок:

Спеціальна реєстрація

Рейс Два — «Золота Каравела»

до Рима, прямий.

Таня Лівінґстон неподалік жваво говорила з групою пасажирів. Вона подала знак Мелові, а за кілька секунд підійшла до нього.

— Мені не можна відволікатися. Я тут як у божевільні. Гадала, ти поїдеш у центр.

— Плани змінилися, — відповів Мел. — До речі, я думав, у тебе закінчилася зміна.

— Керівник ТУО попросив залишитися. Ми намагаємося відправити «Золоту Каравелу» вчасно. Це ніби питання престижу, але, вважаю, справа в тому, що командир Демерест не любить, коли його щось затримує.

— Ти упереджена, — вишкірився Мел. — Хоча я й сам іноді таким грішу.

Таня вказала на підвищення, вздовж якого тягнулася кругла каса, всього за кілька ярдів від них.

— Це ж через це ти зі своїм шваґром так посварився; тому командир Демерест тебе так не любить. Правда?

Таня показувала на точку продажу страхування. Близько десятка людей з’юрмилися навколо круглої каси, більшість заповнювали бланки заяв на оформлення авіастрахування. За касами сиділи й виписували поліси двоє привабливих дів­чат, одна з яких була неймовірної краси повногруда білявка.

— Так, — підтвердив Мел, — переважно проблема полягала в цьому — принаймні останнім часом. Вернон та МАП думають, що нам варто заборонити каси страхування в усіх аеропортах, а також автомати продажу страхування. Я з цим не згоден. Ми обоє сварилися через це перед комісією з питань аеропорту. Вернону не сподобалось, та й досі не подобається те, що я переміг.

— Я чула. — Таня уважно поглянула на нього. — Дехто з наших не погоджується з тобою. Ми вважаємо, що командир Демерест має рацію.

Мел похитав головою.

— Тоді ми розходимося в поглядах. Я вже багато разів говорив про це, аргументи Вернона просто не мають сенсу.

Вони так само не мали сенсу — на думку Мела — місяць тому в аеропорту Лінкольна, коли Вернон Демерест з’явився перед засіданням комісії. Вернон попросив слова та представляв МАП, яка веде кампанію за заборону кас продажу страхування в усіх аеропортах.

Мел чітко пам’ятав деталі зібрання.

То було звичайне засідання комісії з питань аеропорту, в середу зранку в залі засідань. Були присутні всі п’ятеро членів: місіс Мілдред Екермен, приваблива чорнява до­могосподарка, яка, за чутками, була коханкою мера і саме тому обіймала цю посаду; а також її четверо колег-­чоловіків — університетський професор, що був головою комісії, два місцевих бізнесмени та профспілковий чиновник у відставці.

Комісія засідала в оббитій червоним деревом кімнаті на антресольному поверсі терміналу. З одного боку, на підвищеній платформі, в шкіряних кріслах з відкидною спинкою, за гарним овальним столом