Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Не треба було зачиняти віконниць, коли минулого тижня той принц із своїм численним почтом в'їхав у Париж. Тоді ми принаймні побачили б на власні очі, скільки в цьому правди. А то всячину балакають. Останнім часом, подейкують, бували напади на порядних городян, декому потрусили кишені грабіжники, що звуться гугенотами. Ми вже, як смеркне, й на вулицю не виходимо: краще поберегтись. І ще багато чого робиться проти права й звичаю. Ось наш король сьогодні віддав сестру за чужинця, а той, кажуть, не тільки єретик, а сам єретицький король. Чи бог таке дозволяє? Наш панотець аж нетямиться, так лютує. Але папа буцімто дав згоду. Чи ж то можлива річ? Щось воно не так. Мабуть, гугеноти настрахали й присилували нашого короля, а листа від святого отця підробили. Адже всі знають їхню хитрість і насильства. Бозна-відколи, ще як ми були малі, вони воювали з католиками, грабували й палили села і самому королю загрожували, а тепер маєш — весілля. Ні, це добром не скінчиться! Уже й призвістки були!
Сьогодні ввечері я замкну свій дім ще міцніше. Учора в замку нашого короля нібито бенкетувало й танцювало панство — справляли заручини. У вікнах Лувру так світилось, немов пекельний вогонь горів. А наречена щезла — кажуть, її чорт ухопив. Звісно, не всьому можна віри йняти. Вона скоріше ночувала в єпископовому палаці, що навпроти собору, де її сьогодні вінчатимуть і вона слухатиме обідню. Двір з'явиться в ще не баченій пишноті, а на молодій буде сукня, що коштує стільки, як два будинки в Парижі. На таке діло варт би подивитись. Багато народу й шановних городян туди подалося. День погожий. Ходімо й ми!
Так думали й казали і простий народ, і шановні городяни, що, зарані пообідавши, з усіх кінців міста плавом пливли до собору Паризької богоматері. Думали й казали різне, але не так, щоб один — одне, а другий — протилежне: ні, кожен за довгеньку дорогу казав усяке й не раз суперечив сам собі. Це тому, що їх діймала цікавість і сподівання й вони чекали різного водночас: і повчального, й жахливого, і пишноти, й нещастя. Юрба переносила на майбутні події свої звичайні тривоги: хоч кожне намагається вберегти від цих тривог власний дім, та на вулиці їм без опору віддається й простий народ, і шановні городяни.
Найперше порушення тих законів, за якими живе юрба, — це коли її стримують. Сама вона завжди хоче рухатись далі — байдуже, що з того вийде. Без нагляду вона поперевертала б усі дерев'яні споруди, збудовані до свята на соборному майдані. Через це там передбачливо поставлено швейцарську варту, що, тримаючи алебарди впоперек тулуба, відпихає назад натовп, що суне з вулиць. Ні прохання, ні прокльони не зворушують цих чужинців, бо вони нічого не розуміють. Вони люди кремезні, а роздуті вгорі рукава роблять їх ще плечистішими; їхні біляві, наче вицвілі бороди лежать на дивовижно барвистих камзолах. Хода в них ведмежа; моторні, спритні можуть їх перехитрити. Отож багато хто прослизає крізь їхню лаву, нехай навіть рачки, попід ратищами алебард. Урешті й тих виганяють назад, але вони встигли щось побачити, напастись очима і зразу починають сперечатись: вони, мовляв, краще знають, вони найрозумніші — й кричать на всю горлянку.
— Ми, теслярський цех, звісно, найперші про все дізнались. Це ж ми ставили перед головним порталом собору великий поміст, що на ньому сам папа привселюдно вінчатиме нашу принцесу Марго з його величністю королем Наваррським.
— Не папа, а один чернець-францісканець, мій знайомий. Він хвалився, що вінчатиме їх. І все провістив наперед! От тільки мені не вільно розповідати.
— Ет, те самісіньке ви можете почути й від мене. Я вам провіщаю, що король Наваррський буде рогоносцем. Що? Таке заборонено казати? Тоді ви самі рогоносець, поспитайте лишень у людей!
— Я вам не відповім, як би годилось, бо я чоловік тихомирний, та вам відповість он той пан гугенот, що стоїть коло вас. Глядіть, щоб не дістали товчеників!
— Добрі християни! Ви самі бачите, що й тут, як по всьому Парижу, повно єретиків. Їм навіть шана більша, варта їх пропускає.
— Бо й сам наречений із їхніх. А це означає, християни, що ви попадете в лабети до безбожників. Лихо вам!
— Добрі християни! Ці чужинці, що налетіли на Париж, мов хмара сарани, уже не одного з вас набили, пограбували, збезчестили, спалили, повісили. Не допустіть до ще гіршого, поламайте цей шлюб!
— Ого! А ви хто такі, чорнопикі? Ховайтесь, ховайтесь під своїми каптурами! Іспанські ченці, під'юджуєте нас. Мовляв, щоб ми розметали отой поміст, коли наш король сестру заміж віддаватиме! Звісно, вашому Філіппові воно б до смаку було! Де ж ви враз подівалися? Бач! Тільки їх упізнали, так зразу мов лизень злизав.
— А однаково всі оті харцизяки, що звуться гугенотами, горітимуть у пеклі, ну, а як по закону, то їх би просто тут слід палити.
— А однаково приїхав сам папа й вінчатиме молодих, хоч ви мені що кажіть! Адже ми, теслярі, власними руками збудували дерев'яну галерею від єпископського палацу до самого собору. Хто ж іще має йти нею, коли двір стільки грошей за неї вивалив?
— Еге, ви, теслярі, добре підлатались на цьому шлюбі.
— Та не стільки, як сукнарі. Вони он усю галерею білим сукном обтягли, що нашої гарної роботи й не видко.
— Найбільше загребуть шинкарі.
