Дім на березі озера - Мері Лоусон
От добре було б залишатися тут увесь день, миючи посуд, аж доки вечірка закінчиться, а тоді поскаржитися на головний біль і піти спати. Але я знала, що це неможливо. Бувають випадки, коли навіть смерть не зійде за відмовку, і цей був один із них. Я не знала, як зможу це пережити. У моїй голові все переплуталося. З-під низу виблискувала злість на Деніела, але зверху мозок усе показував картинки з минулого: Метт, що сидить у вітальні на дивані поруч зі мною, після того як тітка Енні оголосила новини, що нашу сім’ю доведеться розділити, намагаючись знайти на мапі Нью-Річмонд та переконати мене, що ми все одно зможемо бачитися. Я бачила себе дитиною, як сиджу поряд із ним, а мій розум охоплений виром відчаю.
Інша картинка: Метт, що отримав результати іспитів, веде мене у спальню батьків, садить мене перед фотографією прабабусі Моррісон і пояснює, чому має поїхати. Розповідає мені історію родини, розказує, що має в ній свою роль. Я розуміла, що це важливо, знала, що це, певно, надзвичайно важливо, інакше він би мене не покинув. А тоді він розповів свій план для нас. Наш блискучий план.
І ще одна картинка, цього разу – з дванадцяти років по тому, від вечора, коли я мала їхати в університет. Метт прийшов із ферми попрощатися. Роками мені вдавалося витісняти спогад про той вечір, але тепер він повернувся до мене, так само свіжий, так само ясний і детальний, ніби це трапилося вчора. Ми вдвох пішли на пляж. Ми сиділи на піску, дивлячись, як від озера підкрадалася ніч, і сухо розмовляли про те, що не мало значення: завтрашню подорож потягом, гуртожиток і про те, чи будуть там телефони на кожному поверсі. Ми розмовляли як чужі. Тоді ми майже й були чужими. Дванадцятилітній тягар несказаного й нерозв’язаного перетворив нас на чужих.
Коли настав час йому йти – назад на ферму, до Мері й сина – ми поверталися мовчки. На той час уже стемніло. У темряві дерева наблизилися до будинку, як це завжди буває. У дверях я озирнулася й попрощалася з ним. Він стояв трохи віддаля і тримав руки в кишенях. Усміхнувся до мене й сказав: «Пиши мені про кожну дрібницю, добре? Я хочу знати про все, що ти робитимеш».
Він стояв у прямокутнику світла від прочинених дверей, і я заледве могла на нього дивитися через напругу, написану на його обличчі. Спробувала уявити, як писатиму йому, розповідаючи про все те, що робитиму, – про все те, що мав робити він. Уявила, як він читатиме мої листи, а тоді йтиме доїти корів. Непомисленно. Як втирати сіль у рану – нагадувати йому ввесь час, що він втратив. Мені не вірилося, що він міг цього хотіти, тож я знала, що не витримаю і не стану цього робити.
Отож я писала дуже рідко, й про роботу майже нічого не розказувала. Хотіла його вберегти. Вберегти нас обох. А тепер Деніел намагається переконати мене, ніби Метт не хотів, щоб його жаліли. Ту напругу, що я побачила тоді й бачила відтоді, спричинило його, попри все, марне прагнення відновити між нами зв’язок. Що він просто хотів, аби я писала йому, байдуже про що, і, як і я, розумів, що не писатиму.
Я не могла – не могла – повірити в таку версію. Деніел думає, що завжди має рацію, але це не так, не завжди. Тут не має. Колись він уже помилявся.
Але тепер, коли я намагалася викинути його слова з голови, коли я поспішно шукала, що б іще помити – будь-що: збивачку для яєць, ніж, ложку – його слова все просочувалися, прослизали, як вода під двері.
Гості почали приходити якраз після полудня, й на той час я уже майже нічого не відчувала. У голові було порожньо. Я почувалася якоюсь несправжньою. То було майже приємно. Місіс Стенович прибула перша. І коли Мері побачила її вантажівку, що котилася дорогою, й відправила мене зустріти її, я зробила це досить спокійно. Чоловіків відправили в якійсь справі, серед них і Деніела. Я була рада, що не мала його представляти. Я не знала, що з ним робити. Увесь ранок я відчувала, як його занепокоєння зростало й, чесно кажучи, мені це давало трохи втіхи. Я не пробачила йому, аж ніяк. Тільки пізніше, вже раціональніше мислячи, я зрозуміла, що йому, певно, було непросто сказати те, що він сказав. Ці вихідні багато для нього означали, й він розумів, що ставив їх під загрозу, а може, ризикував і більшим. Тоді, коли говорив, я певна, він думав, що чинить правильно, але, підозрюю, відразу ж пошкодував про сказане.
І правильно, що він хвилювався. Мої почуття до нього… ну, думаю, якби ви мене запитали, того пообіддя і в тому стані, чи наші стосунки продовжаться, я б відповіла, що ні. Думаю, то було щось на кшталт застрелити гінця, що приніс погані вісті. Я знаю, що це несправедливо.
Я сама вийшла зустріти місіс Стенович. Вона витягала себе з-за керма, коли я підійшла, й скрикнула від радості, побачивши мене. Рада сказати, що вона не змінилася, крім як, можливо, додалося кілька підборідь.
– Кетрін, любонько! Любонько, ти така гарна, ти так схожа на маму, щодня стаєш усе більше на неї схожа. – І вона притулила мене до грудей, точнісінько, як колись притуляла й завжди притулятиме. Можна збагнути мій стан із того, що тоді, вперше в житті, мені майже захотілося прийняти ті груди за те, чим вони справді були – за подушку для сліз. За велику, м’яку, теплу подушку, в яку можна вилити все своє горе, біль і розкаяння, й бути певним, що місіс Стенович передасть їх напряму Ісусові. Але я – це я, і я такого не роблю, тому не стала обіймати її у відповідь довше, ніж вона звикла.
– Любонько, – сказала вона, занурюючи руку по свого вічного носовичка (Метт якось сказав, що у неї їх там штук сто), – глянь, яку днину послав нам Господь! Ні хмаринки! І ти приїхала так здалеку порадіти разом із нами. Чи ж бачила ти
