Дім на березі озера - Мері Лоусон

Мері саме готувала французькі тости, бекон, сосиски, хліб із кукурудзи, кексики й омлет. Я запитала, чи можу допомогти. Вона подумала й відповіла, трохи знервовано: «Ні, дякую, але… Не треба. Може, ти б могла знайти чоловіків і сказати їм, що сніданок буде готовий за десять хвилин? Напевно, вони на подвір’ї».

Тож я вийшла надвір. Сонце вже світило яскраво, а небо ясніло блакиттю. Деніел приєднався до Метта й Саймона, й вони утрьох милувалися трактором.

– Скільки він вам коштував? – питав Деніел. – Якщо про таке чемно питати.

Саймон і Метт обмінялися спантеличеними поглядами.

– А справді, скільки? – запитав Метт. – Ми трохи збили на нього ціну.

– Та куди там, – відповів Саймон. – Ти злякався. То було сумне видовище. А ось і тітка Кейті. Як тобі наш малюк? – Він погладив трактора по брудному боці. Крізь бруд проглядала блискуча червона фарба; трактор видавався потужним і діловитим, зі своїми широкими колесами й глибокими візерунками на шинах, дивовижно граційним, як граційне все, що добре сконструйоване.

Я відповіла:

– З днем народження, Саймоне. Гарненький. Новий?

– Сьогодні два тижні.

– Зранку так кашляв, – мовила я. – Він точно не хворий?

– Ти говориш як дитя асфальту, – відповів Метт. – Ми саме збиралися покатати Дена. Якщо пощастить, то й тебе покатаємо пізніше.

– Та я просто прийшла повідомити, що сніданок майже готовий. Мері переказала прийти за десять хвилин.

– Ох, – відповів Метт і глянув на Деніела. – Пізніше? Після святкування? Я б сказав – після сніданку, але, думаю, у Мері є на нас інші плани.

– Згоден на пізніше, – сказав Деніел.

Ми пішли до будинку. Саймон і Деніел усе ще обговорювали трактори, а ми з Меттом трималися за кілька кроків позаду.

– То як справи? – запитала я. – Я про ферму. На вигляд наче все гаразд.

Метт усміхнувся.

– Тримаємося. Багатства не наживемо, але нічого страшного.

Я кивнула. Принаймні, нажити багатства він ніколи не прагнув.

Повисло мовчання. У розмовах із Меттом я боюся саме оцих пауз. І самих розмов, чемних і обачних, як між незнайомцями, вистачає, але потім я забираю із собою додому саме паузи.

– Як ти? – запитав він. – Як просувається твоє дослідження?

– Усе добре.

– А що… а що ти досліджуєш, Кейт? Здається, ти ніколи не розказувала.

Я дивилася під ноги, як наші черевики підіймали хмарки куряви з фермерського подвір’я. Ні, таки ніколи не розказувала. Нащо нагадувати йому, що я займаюся тим, чим би він так хотів займатися? Але тепер, здавалося, вибору я не мала.

– Ну, якщо коротко, досліджую вплив суфрактантів на жителів водяної поверхні.

– Типу мийних засобів?

– Так. І поверхнево-активних речовин із пестицидів та гербіцидів. Усяке таке.

Він кивнув.

– Це цікаво.

– Так. Цікаво.

Це цікаво.

Так будь-хто сказав би. Так, ніби він – будь-хто. Так, нібито не він навчив мене мало не всього, що я знаю. Я переконана, що це так. Що важливо, так це – підхід, відкритість, здатність по-справжньому бачити й не бути засліпленим упередженнями, й Метт мене цього навчив. Те, що я дізналася потім, – то просто деталі.

Він чекав, що я продовжу, що опишу йому свою роботу, але я не могла поворушити язиком. Не тому, що думала, ніби він не зрозуміє – якщо я могла пояснити свою роботу студентові, то точно могла б пояснити й Меттові. А через сам той факт, що мені доведеться її йому пояснювати. Навіть не можу передати, яким неправильним це видавалось, яким жорстоким.

Він стишив крок, і мені довелося зробити так само. Інші пішли попереду нас. Я зиркнула на нього, а він злегка мені всміхнувся. Коли він стривожений, його усмішка не така, як завжди. Думаю, більшість людей цього не помітить, але, розумієте, малою я так багато за ним спостерігала. Я так добре знаю його обличчя.

– Здається, Деніел чудова людина, – сказав він нарешті.

– Так, – відказала я, і мені як камінь упав з пліч, бо Метт змінив тему. – Так. Так і є.

– Між вами все… серйозно?

– Можливо. Напевно, так.

– Добре. Добре. Це прекрасно.

Він нахилився і підняв плаского камінця. На пляжі він би його пустив жабкою по воді, але тут просто покрутив у руках кілька разів і знову кинув. А тоді глянув на мене своїм спокійним поглядом ясних сірих очей.

– Тобі варто потім повести його на ставки, Кейт. Вони в доброму стані.

Я швидко відвела погляд. Уявила собі, як він, викроюючи кілька хвилин із нескінченної фермерської роботи, йде на ставки, стоїть там на самоті, вглядається в їхні глибини.

Я почекала хвильку, щоб голос не дрижав. Саймон і Деніел дійшли до будинку. Мері стояла в дверях.

– Так, – сказала я нарешті. – Так, варто.

Здавалося, Мері за нами спостерігала. Мені не вдалося збагнути виразу її обличчя.

– Напевно, сніданок уже готовий, – додала я.

Метт кивнув і копнув камінь.

– Точно, – відповів він. – Ходімо.

* * *

Майже відразу після сніданку Метт, Саймон і Деніел почали переставляти меблі. Вони вирішили, що день буде досить теплий і можна влаштувати святкування надворі, тож стали виносити столи й стільці й розставляти їх біля будинку, де росла трава й пробивалися паростки дерев із саду.

Ми з Мері залишилися на кухні, займаючись жіночою роботою. Чи принаймні Мері займалася, а я стояла й дивилася. Вона здавалася неуважною. Зазвичай Мері досить впевнено почувається на своїй кухні, але тепер вона рухалася безладно, брала продукти з холодильника й клала їх назад, відчиняла шафки й знову їх зачиняла. П’ять чи шість десертів різних ступенів неготовності стояли на столі й, здавалося, вона все не могла вирішити, за який взятися щонайперше. Я подумки поцікавилася, то вечірка так її нервувала чи я. Знаю, що їй нелегко бути поряд зі мною. Я б і сама пішла, покинула її там, тільки це здавалося нечемним.

Я вже втретє сказала:

– Має ж бути щось, що я можу зробити, Мері. Давай я зіб’ю вершки.

– Ну, – відповіла вона. – Ну… добре. Якщо хочеш. Дякую. – Вона відчинила холодильника і дістала банку з вершками. – Зараз знайду тобі збивачку.

– Ось вона.

– Ох. Так. Добре. Дістану миску.

Вона поставила вершки, відчинила шафу й витягла велику миску. Втім, замість того щоб дати її мені, вона стала, тримаючи миску обома руками. Раптом, не озираючись, сказала:

– Як тобі трактор?

– Трактор? – перепитала я здивовано.

– Так.

– Чудовий. Я небагато знаю про трактори, але цей на вигляд симпатичний.

Вона кивнула, все ще стоячи до мене спиною.

– Метт із Саймоном разом його вибрали. Кілька тижнів визначали, який хочуть. Удвох. Тижнями стіл був завалений брошурами й журналами.