Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Що «все»? — гримнув на них капітан Доббін. — Адже вони були заручені ще дітьми! А хіба це не те саме, що одружитися? Та чи зважиться хтось на світі сказати хоч слово проти цієї наймилішої, найчистішої, найніжнішої і найблагороднішої дівчини? — Годі тобі, Вільяме, чого ти напосівся на нас? Ми не чоловіки й не можемо з тобою битися, — мовила міс Джейн. — Ми ж нічого не кажемо про міс Седлі. Тільки поводилась вона весь час дуже нерозважно, щоб не сказати більше. Та й батьки її, звичайно, заслужили те лихо, яке їх спіткало.
Може, ти сам попросиш руки в міс Седлі, оскільки вона тепер вільна? — глузливо додала Енн. — Ми поріднилися б з чудовими людьми, ха-ха-ха! — Я? — крикнув Доббін і весь почервонів. — Думаєте, що коли ви, любі мої, кидаєтесь від одного до іншого, то й вона така? Авжеж, смійтесь і глузуйте з того ангела! Вона вас не чує, до того ж бідолашна дівчина нещасна, то чому б з неї і не поглузувати? Жартуй, Енн! Ти в нас найдотепніша. Та й усі, бачу, раді тебе послухати.
Я тобі ще раз нагадую, що ми не в казармі, Вільяме, — мовила Енн.
Не в казармі? Ну… хай би хтось у казармі сказав таке, як ти! — крикнув роздратований лицар. — Хай би хто писнув хоч слово проти неї! Але чоловіки такого не роблять, Енн. Це тільки жінки не встигнуть зійтися, як уже шиплять, ґелґотять і кудкудакають. Ну чого ти ревеш, я лише кажу, що ви обидві добрі гуски, — додав Вілл Доббін, помітивши, що червоні сестрині очі починають, як звичайно, зволожуватись. — Про мене, будьте не гусками, а лебідками, чим собі хочете, тільки не чіпайте, бога ради, міс Седлі.
«Просто дивина, що Вільям так закохався в ту кокетливу дурепу!» — в цілковитій згоді думали мати й сестри Доббіна. Сестри дуже боялися, щоб Емілія не залигала свого другого обожнювача, коли вже її заручини з Осборном розпалися. Побоювання цих достойних панночок, безперечно, спиралися на їхній власний досвід чи, швидше, на їхнє розуміння добра і зла (оскільки досі вони не мали нагоди ні вийти заміж, ні відмовити комусь).
Ще слава богу, мамо, що Вільямів полк виступає за кордон, — казали вони. — Принаймні хоч цієї небезпеки наш брат уникне.
Так воно й було насправді; отже, на кону з’являється французький імператор грає свою роль у побутовій комедії Ярмарку Суєти, яку ми тепер показуємо і якої не могли б виставити без участі цього найяснішого статиста. Це він занапастив Бурбонів і Джона Седлі. Це він, прибувши до столиці, підняв усю Францію па свій захист, а всю Європу — па те, щоб його вигнати. Коли французький народ і армія присягли йому на вірність навколо орлів на Марсовому полі, чотири могутні європейські армії вирушили на велике chasse à l’aigle, і однією з них була англійська, до якої входили капітан Доббін і капітан Осборн.
Звістку про те, що Наполеон опинився па волі й висів на берег, войовничий *** полк зустрів з неабияким захватом, зрозумілим кожному, хто знає цих сміливців.
Усі, від полковника до найскромнішого барабанщика, відчули приплив надії, шанолюбства й патріотичного завзяття, і кожен дякував, мов за особисту послугу, французькому імператорові за те, що він скаламутив спокій Європи. Настала та пора, якої так чекав *** полк, — пора показати своїм товаришам по зброї, що він може воювати незгірше за ветеранів іспанськім компанії і що Вест-Індія і жовта гарячка не вбили в ньому мужності й бойового духу. Стабл і Спуні мріяли отримати роту, не купуючи собі звання. Дружина майора О’Дауда сподівалася ще до закінчення походу (в якому й вона вирішила взяти участь) підписувати свої листи: «Дружина полковника О’Дауда, кавалера ордена Лазні». Наші приятелі (Доббін і Осборн) були такі самі схвильовані, як і весь полк, і кожен по-своєму — Доббін дуже спокійно, а Осборн дуже галасливо і бурхливо — виявляли готовність виконати свій обов’язок і домогтися своєї частки слави й відзнак.
Новина так схвилювала всю країну й армію, що особисті справи відсунулися на задній план, тому, очевидно, й Джордж Осборн, що тільки-но отримав, як повідомляла «Газета», звання капітана й теж готувався до походу, де він прагнув заробити нове підвищення, не так переживав інші події, які за спокійних часів, напевне, не залишили б його байдужим. Принаймні треба визнати, що катастрофа доброго старого Седлі його не вельми засмутила. Того дня, коли нещасний джентльмен мав першу зустріч зі своїми кредиторами, Джордж приміряв свій новий мундир. Старий Осборн розповів синові про підступну, шахрайську, ганебну поведінку банкрута, ще раз нагадав, що їхні заручини з Емілією розірвані назавжди, і дав Джорджеві того вечора чималу суму грошей, щоб той заплатив за мундир і за еполети, які йому дуже личили. Гроші молодому гульвісі завжди були потрібні, і він узяв їх без зайвих слів. Будинок Седлі, де він пережив стільки щасливих хвилин, увесь був обліплений об’явами. Повертаючись до «Старого Слотера», де він зупинявся, коли приїздив до міста, Джордж бачив, як вони біліють проти місяця. Отже, цей затишний будинок замкнув свої двері за Емілією та її батьками. Де ж вони тепер знайшли собі прихисток? Думка про їхнє зубожіння дуже засмутила Джорджа. Того вечора він сидів у кав’ярні «Слотер» задуманий і, як зауважили його товариші, багато пив.
Трохи згодом туди зайшов Доббін і, побачивши Осборна, порадив йому не напиватися. Але той заявив, що йому з біса тяжко на душі, тому він і п’є. Коли ж Доббін почав допитуватися, чого йому тяжко, і недвозначно поцікавився, чи немає якихось новин, Джордж не захотів із ним розмовляти, хоч зрештою признався, що він страшенно зажурений і нещасний.
Через три дні після цього Доббін завітав до його кімнати в казармі. Осборн, підперши руками голову, явно пригнічений, сидів біля столу, на якому були розкидані папери.
Вона… вона повернула мої подарунки… якісь нікчемні дрібнички. Ось глянь! — На столі лежав пакуночок, адресований добре знайомим почерком капітанові Осборну, а коло нього кілька речей: каблучка, срібний ножик, який він купив їй ще хлопчиком на ярмарку, золотий ланцюжок і медальйон з пучком волосся в ньому.
