Левине серце - Павло Архипович Загребельний
Але про Безтурботного мова ще попереду, а нам треба повернутися до Педанових курей. Шкода, що тут не застосуєш веселої формули Франсуа Рабле про постійну необхідність повертатися «до своїх баранів», бо нам доведеться повернутися лише один раз, та й кури — це все ж не барани, хоч з вівцями Самусь і спробував їх порівняти, як ми бачили. Про баранів же можемо сказати тут тільки те, що їм, на відміну від козлів, бракує бороди і що в них, як засвідчував це ще вісімдесят років тому професор агрономії імператорського університету святого Володимира С. М. Богданов, — своєрідний голос. До чого тут козли і баранячі голоси? От цього вже не знають ні автор, ні сам доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець. Єдина надія на тих (деяких, деяких, дорогі товариші, а ще точніше — поодиноких) літературних критиків, які вміють гребтися в тексті, мов кури в попелі, і завжди щось там вигрібають (до речі, чи не існує якогось ще не встановленого наукового зв’язку між цим процесом і прізвищем автора? Це могло б дати матеріал ще для одного роману, і, дивись, може, й вийшла б непогана штучка).
50
Як стають секретарями райкому? В наш час, у нашій країні це надзвичайно просто. Спитайте Степана Михайловича. Він примружено погляне в далину голубими своїми очима, збере добрі зморшки у куточках очей, пустить ті зморшки понад вилицями і… не відповість вам нічого або ж відповість так: «А що казати?» Шістнадцятилітнім пішов на фронт, всю війну автоматником, лишив руку в Празі, інвалід. Але з одною рукою став комбайнером, косив перші повоєнні пшениці (негусті, ой негусті!), вчився, головував у колгоспі, завідував райсільгоспвідділом, потім обрали головою райвиконкому, останнє семиліття — секретар райкому. Життя типове, але нестабільне. Не те, що в дядька Зновобрать, де тридцять років безперервного стажу на посту. Ото стабільність!
До Світлоярська Степан Михайлович їздив частіше, ніж колись до Карпового Яру, і не тому, що й ним заволодів цивілізаційний синдром, а через те, що було ж на що подивитися! Взірцем було не саме село, а й поля колгоспу «Дніпро», бо чи й знайдеш такі ще десь, а вже що такого агронома, як тітка Лисичка, ніде більше немає, то це вже напевне. Степан Михайлович приїздив у поля «Дніпра» без об’явлень, не любив, щоб йому виїздили назустріч, давали пояснення, шанобливо стримували віддихи, ловили вказівки й мудрі зауваження. Та хоч як зненацька налітав на світлоярівські поля Степан Михайлович, завжди стрічав у степу тітку Лисичку і вже тут відводив свою душу, сповідався, причащався, надихався, карався, каявся, питав порад, тоді слухав скарги, просьби і просив сам.
— Не можу тобі давати порад для чужих полів, — казала тітка Лисичка. — Поля — мов люди. Знаю свої поля, а більше — ні. Повчатиму людей, а в них не вийде, і вони скажуть: «Ота Лисичка набалакала…» Все на світі неоднакове, неоднаковий і підхід до нього.
Цього разу, як завжди, Степан Михайлович спіткав у полі Лисичку, але про зустріч ту ніхто не знав, не знали й того, що в машині з ним приїхала з райцентру Педанова Галинка і попросилася зійти саме тут, коло тітки Лисички. А ще попросила нікому не казати про те, що морочила вона голову секретареві райкому, ну і все інше, що в таких випадках може сказати молода колгоспниця, в якої сталося те, що читачам уже відомо і без пояснень.
— Ви вже нікому ж, — ще попросила Галинка трохи мовби аж засоромлено.
— Не турбуйтеся, — сказав Степан Михайлович. — Знаємо ми втрьох, і все. Але ми люди свої. (Про автора забув, і доводиться самочинно примазуватися до «своїх»).
І поїхав не до голови колгоспу, як звичайно, а до товариша Зновобрать.
Той сидів у новій сільраді, в новому кабінеті, на новому стільці, за новим столом і розглядав свіжий ілюстрований журнал.
— Щось цікаве? — спитав Степан Михайлович.
— Колгоспна контора. Костромська область. Контора, а з білими колонами. От і думаю: для сільської Ради колони б підійшли. Тут я проморгав трохи.
— Може, й проморгав, — з підозрілою загадковістю в голосі мовив секретар райкому. Зновобрать, завдяки величезному своєму керівному досвіду, вмить уловив щось не те в тоні голосу Степана Михайловича і стривожився.
— Не те кажу?
— Тобі видніше, Свиридоне Карповичу.
— Тоді, кажеться-говориться, все ясно. Приїхав ти неспроста.
— А спроста мені трудно їздити.
— Хтось навиковбасював?
— Та ні.
— Що ж, коли не секрет, кажеться-говориться?
— Школу нову відкриваєш? — присів коло відчиненого вікна Степан Михайлович. Перетинаючи центральну площу Світлоярська, порушуючи всі правила й здоровий глузд, летіли не знати звідки й не знати куди два мотоцикли «Дніпро» з колясками, одразу сімдесят дві кінські сили в гримінні й ревінні везли на собі всього лиш трьох: у передньому мотоциклі білявий хлопець і циганкувата дівчина, в задньому — прямоспинний, картинно-вродливий, гордий і пишний Самусь власною персоною. Переднього Степан Михайлович теж упізнав: Левенець. Дівчини секретар не знав і сам до себе сумно всміхнувся: коли вже не знаєш усіх дівчат у районі — вважай, що постарів. Зновобрать теж підійшов до вікна і теж подивився вслід сімдесяти двом кінським силам.
— Асфальт проклали — тепер хоч з шапки вбийся. Катаються, а діло стоїть. Ти про яку школу, Степане Михайловичу? В нас же й так найновіша в районі.
— Чув, ще одну відкриваєте?
— Яку?
— Для курей, чи що.
— Для курей? Та ти, Степане Михайловичу, кажеться-говориться, шуткуєш із старого?
— Ну, як же? Таблички в полях виставляєте для курей. Написи там усякі. Попередження й застереження. А кури — неграмотні.
— Степане Михайловичу, та хіба ж тут кури? Цей Педан прибіг, кажеться-говориться, прицурпелив дохлого півняру і ну крутити над головою в Зіньки Федорівни і всякими такими й не такими словами…
— Кого, Зіньку Федорівну?
— Та весь актив!
— Слова такі й не такі — це погано. Але ж і актив ваш. Як ви допустили, щоб Самусь…
— Та чи ти не знаєш цього чоловіка? Над ним же ніяких контрольних органів нема!
— Як то
