Нічний черговий - Ірвін Шоу

— Вона приваблює багатьох американців. Особливо сільська місцевість поблизу Лондона. Чемні люди, що не задають зайвих запитань. Ніякої метушні. Доброзичливе ставлення до будь-якої ексцентричності. Першокласні театри. Якщо ви любите коней або риболовлю...

— Я люблю коней. Особливо після Опівнічного Сну.

— Хоробра тварина. Але я мав на увазі зовсім інше. Батько Юніс, наприклад, тричі на тиждень прогулюється верхи.

— Так?

— У нього непоганий маєток неподалік від Лондона.

— Я починаю вас розуміти, — сказав я без будь-якого виразу.

— Юніс цілком незалежна у своєму виборі.

— Цікаво.

— Я, наприклад, вважаю, що вона дуже гарна. І коли біля неї нема її старшої сестри, це жвава і розумна дівчина.

— Вона майже не дивиться на мене, — зауважив я.

— Вона подивиться на вас, — запевнив Фабіан. — Тільки не бійтеся.

Зрозуміло, я не став розповідати йому про свої недавні хтиві думки, об'єктом яких була Юніс.

— Отже,— мовив натомість,— ви попросили Лілі викликати Юніс саме з цією метою?

— Можливо, в мене і майнула тоді така думка.

— А тепер?

— А тепер раджу вам самому про все це подумати, — сказав Фабіан. — Поспішати не треба. Зважте всі «за» і «проти».

— А що про це каже Лілі?

— З її окремих висловів я зрозумів, що вона поставилася б до такого варіанту прихильно. І давайте більше про це не розмовляти. Бодай тепер. Хай події розвиваються самі. — Він дістав автомобільну карту і почав пильно вивчати її, дарма що скрізь, куди ми приїздили, він знав кожну вулицю, кожний дім. — До речі, — спитав він несподівано, — Прісцілла Дін і вам підкинула тоді свій номер телефону?

— Чому ви кажете «і вам»? — Я мало не затнувся.

— Тому що вона підкинула його мені. А я не такий зарозумілий, щоб подумати, що вона вибрала саме мене і тільки мене. Зрештою, вона все-таки американка. Демократія у всьому!

— Так, підкинула, — зізнався я.

— І ви їй дзвонили?

Я згадав сигнал «зайнято».

— Ні, — збрехав я. — Не дзвонив.

— Вам пощастило, — сказав Фабіан. — Вона нагородила того марокканця трипером... Зараз поверніть за ріг. Через п'ять хвилин ми будемо біля ресторану. У них тут подають чудовий «мартіні». Пообідаємо, а потім машину поведу я.

17

Ми приїхали у Гштад надвечір. Падав сніг. Місто здавалося чарівним. Та мені згадалися схили Вермонту, написи англійською мовою, і я відчув приплив ностальгії. Цікаво, що зараз робить Пет?

Фабіан більше не згадував про Юніс, і я був йому вдячний. До цієї проблеми я ще не був готовий. Обід справді виявився чудовим, я випив два «мартіні» і півпляшки вина, воля моя ослабла, і Фабіан міг би тепер помалу схиляти мене на своє.

Ми поволі минали вулицю, повну хлопчаків і дівчаток, вдягнених у джинси й барвисті спортивні куртки. Їхній сміх бринів, мов срібні дзвіночки.

— Ось що приваблює сюди людей,— зауважив Фабіан, маневруючи поміж ними, — Діти. ІЗ Тут є три чи чотири інтернаціональні школи. На лижному курорті завжди повинна бути молодь. Це додає спорту аромату незайманості. А тутешній клімат прикрашає їхні личка. Завтра ви їх усіх побачите на схилах і пошкодуєте, що кінчали школу в Скрантоні.

Коли ми почали видиратися звивистою дорогою на досить круту гірку, колеса забуксували на свіжому снігу. Готель, побудований у стилі середньовічного замку, не справляв враження невинності.

— Що ж, це зрозуміло, — сказав Фабіан. — Гштад намагається досягти рівня Санкт-Моріца, але йому це ніколи не вдасться.

— Дарма, — зауважив я. В мене не було ніякого бажання знову побувати в Санкт-Моріці.

Ми зареєструвалися в готелі. Як і скрізь, усі тут знали Фабіана і, здається, раді були його бачити. Він усюди був бажаним гостем.

— Дами просили передати, — повідомив портьє, — що вони чекають на вас у барі.

— Чудовий сюрприз, — зрадів Фабіан.

Напівосвітлений бар був доволі великий, але я відразу побачив у протилежному кінці його Ділі і Юніс. Вони були в спортивних костюмах і сиділи в товаристві п'ятьох чоловіків. Столик увесь був заставлений шампанським. Ділі щось розповідала, а потім розлігся такий голосний вибух сміху, що всі, хто був у барі, обернулися, щоб подивитись на їхню компанію.

Я зупинився у дверях, не впевнений у тому, чи будуть нам раді.

— Вони тут не марнували час,— мовив я стримано.

— У цьому не може бути сумніву, — озвався Фабіан, незворушний, як завжди.

— Я краще піду до себе і прийму ванну, — вирішив я. — Подзвоніть мені, коли будете йти вечеряти.

Фабіан злегка посміхнувся.

— Треба бути сміливішим, — зауважив він і подався до того столика.

Коли я виходив з бару, почувся новий вибух сміху.

Я підійшов до конторки портьє, і саме в цей час у вестибюль зайшла компанія підлітків, дівчат і хлопців. Усі хлопці мали довгі патли, дехто навіть бороду, хоча навряд чи кому було за сімнадцять років. Розмовляли вони сумішшю англійської і французької мов. Я згадав Фабіанові зневажливі слова про школу у Скрантоні і відчув себе дуже старою людиною, що потрапила не туди, куди треба. Тим часом одна з дівчат, дуже гарненька, не відводила від мене погляду. Її маленьке рожеве личко майже ховалося за довгими світлими недбало зачесаними косами, одягнена вона була у джинси з ніжними квіточками, вишитими на холошах, які щільно обтягували її по-дитячому повні ніжки. Повільним жестом дорослої жінки вона прибрала пасмо з обличчя. Очі її були підмальовані зеленими тінями, але губної помади вона не вживала. Її погляд викликав у мене почуття тривоги, і я швиденько відвернувся до портьє, щоб попросити ключ.

— Містере Граймс... — озвався нерішучий, по-дитячому високий голосок.

Я обернувся. Вона зачекала, доки її приятелі пішли, і лишилася в холі.

— Адже я не помиляюсь, ви — містер Дуглас Граймс? — перепитала дівчина.

— Так.

— Ви — льотчик.

— Так. — Я не бачив потреби говорити про це в минулому часі.

— Ви мене, мабуть, не пам'ятаєте?

— Боюся, що ні, міс.