Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
„Де вже Максик тету Олю, свого ангела-хранителя забув! Вас, пані, ніколи“. А раз тета Оля, як я тепер довідався, принагідно одного короткого перебування в столиці її і бабуню відвідувала, а мені про те не розказували нічого, щоб не будити в мені більшу тугу за бабунею…
„А до бабуні він не поїде? — питала між іншим тета Оля. — Чей же вона ще при життю“.
„О так, поїде, але пізніше“, — відповіла вмісто мене Зонечка.
А так, так… ах як люблю, ніколи не сподівалася саме тепер його побачити. Відколи добродій Рибка покинув І., вона нічого про нього (себто мене) не знала.
А вона, тета Оля, як малася? питав я сміливіше, як звичайно. Чи довго вже тут? І сама, чи вже всі? Се послідне питання поставила сестра, уникаючи запитати про самого завідателя. Замчище обширне, хоч низьке — саме як для більшої родини.
Ні. Вона поки що сама і від кількох днів вже прибула частина меблів. Вона порядкує, чистить з своєю одною, їй приданою, робітницею… та Олексою — Максимко пригадує собі його? — і малярами та ще і з деякими тутейшими наймленими робітниками, щоб якнайскорше побачитися в чистім.
За час бесіди я відобрав пакунки в тети Олі, як був звик їй помогати, і стояв вижидаючи і слухаючи.
„До нас недалеко, моя пані, — сказала моя сестра, — от лиш перейти каштанову алею, що зачинається звідси недалеко і веде аж до горбка, де стоїть наша хата… давня школа. Прошу на часок до себе. Кава чи чай буде в мене скоренько, відпічнете, а опісля і я, і Максим проведемо вас до вашої оселі. А мій муж, як же вже й він врадується“.
Але тета Ольга відмовила. Вона спішить додому, бо робітники вижидають її дальших приказів. Мешкання в нутрі занедбане і вимагає раціонального очищення. Вона лише на деякі конечні закупки і не на довгий час вирвалася з дому і тому мусить начас назад там бути. Та наколи сестра повторила щиро своє запрошення, вона сказала: „Коли так, то я відвідаю вас колись пізніше, як буде в нас в хаті все в ладу і задержуся довше. Тоді поговоримо про минуле і будуче і всяке інше“. Відтак, надумавшися на хвильку, обізвалася: „А ще краще буде ось як, коли вам не буде запізно, то прошу при повороті сьогодні хоч на часок до мене. І в мене буде чай. Відходячи, я казала самовар прилагодити. Зайдіть, щоб хоч поки що наше мешкання з середини оглянути. Максимові я покажу сад і місце на мою пасіку, котра його все цікавила і котру, розуміється, заберу і сюди, а відтак… підете? не відмовте! дуже прошу. Мені сумно в тих низьких кімнатах, хоча вони не є непривітливі. Вона звикла до життя округ себе і гамору, правда, мій синочку?“ Вона говорила виразно і дивилася нам прямо в очі з-під гарно зарисованих брів і від часу до часу гладила мене по щоці. Ох, яка була гарна і добра і як я її любив ту тету Олю, струнку і високу, що нікого не кривдила, для кождого мала добре, щире слово. Я взяв її звисаючу руку потайку в свою і притиснув її до своїх уст. Вона стиснула мені руки. „Мій бувший молоденький чура…“ — додала і усміхнулася якось сумно.
Сестра згодилася на її прохання і ми всі троє подалися до її помешкання.
По чаю, котрий справді вижидав її, як ми прибули — ми пили його на круглій веранді, в котрій були тепер всі вікна відчинені і виказували красу околиці в цілій пишноті — а опісля ми подалися оглядати деякі кімнати і сад. Входячи з тої веранди до кімнат, з котрих були вже дві уряджені знайомими мені меблями, низькі з темнявої дубини, різьблені простим, але гарним взором, ми дійшли до „громом ушкодженої“ кімнати. Тепер Оля дала тут муляреві вказівки, після яких мав дальше поступати з ушкодженою кімнатою і пішла повільним кроком з сестрою дальше, а я остався ще хвилинку, роззираючись цікаво по-хлоп’ячому, по ушкоджених громом місцях. Муляр се зауважив. „Дивіться, паничу, дивіться, — сказав, — бо се також чудо, якого скоро не побачите. Влетіла блискавиця в кімнату, повикзувала в хаті і вилетіла. Чисто Божий палець“. Другий якийсь помічник його, що вніс в сій хвилі в більшім начинню глину, спитав: „Що кажете, вуйку? Гм? Божий палець?“
„Ая, — відповів сей, — кажу. Я б у сій кімнаті ані одну ніч не ночував — погляньте. Що раз не з людської руки, то не з людської“.
„Та самі кажете, що се п а л е ц ь Божий… — відповів сей, — а грім що — не від Бога?“
„Та від Бога. Я лиш проти того кажу, що грім вдарив в кут, де стояла постіль вірмена, ушкодив її наскрізь витком, ну, а картину, он там на противній стороні, облетів, не тикнувши її, і щез. То ж Божий палець… Але він — кажуть — любить завертати, де собі місце уподобав… гай… гай…“
„Хто, вуйку, грім чи вірменин?“
Муляр глянув скоса на недовірчивого помічника і похитав грізно головою.
„Лиш не кепкуй, паничу, доки не пережив нічого. Лиш не кепкуй. Муляр не одно знає, та й мовчить. Грім, кажу, любить завертатися, коли хочеш знати. Грім, коли за ним не висвятять хату, не попросять Господа, щоб нас стеріг від нього, знов навернить. А хто її тут після вірменина висвячував? питаю. Місто купило — та й ша. Не знаю, чи вона сему властителеві принесе щастя.
Каміння Бог не потребує. А картини сеї ніхто не смів і тикнути. Оповідають, що, як вірменин сей мур продавав, наказував не рушати її з місця, бо вона хоронила від злого і мала бути чудотворною, — чи правда, не знаю… тай поїхав; мав якусь своячку, казали, котру дуже любив, що мала колись його унаслідити. А св. Юрій, бо то він на сій картині, як нечистого в постаті змія проколює, як висів так і висить. Тут він на сій картині чомусь страшний. Вночі, в опівночі, як до місяця і ніхто нічого не бачить, він з рам виступає за нечистим або грішним, що Боже на глум бере, стежить і до борні викликає. Не дай, Господи, від його гніву. Так мені оповідали, тому й я кажу. Грім все до свого місця завертає“.
„А
