Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Вирушили. Редзян ішов сміливо, позаяк не передбачав нічого лихого, знаючи, що тут уже сягає гетьманська влада. Їх привели в будинок пана Желенського, розташований поблизу Дзвонецького Кута, де квартирував полковник Лобода. Тут їм було сказано, що полковник іще на світанку поїхав до Черкас і що його заступає підполковник. Прождали вони досить довго, поки нарешті відчинилися двері й увійшов очікуваний підполковник.
Побачивши його, Редзян відчув, що в нього жижки затремтіли.
Підполковником виявився Богун.
Влада гетьманська і справді поширювалася на Чигирин, а позаяк Лобода і Богун до Хмельницького не перекинулись і, навіть навпаки, на повен голос заявляли про свою відданість Речі Посполитій, великий гетьман саме їм і визначив стояти гарнізоном у Чигирині й за порядком приглядати звелів.
Богун усівся за стіл і почав випитувати прибульців.
Старший, що мав при собі листа від пана Гродзіцького, відповідав за себе й за Редзяна. Роздивившись уважно листа, молодий підполковник почав докладно розпитувати, що чути в Кодаку, і видно було, що йому дуже хотілося дізнатись, навіщо це пан Гродзіцький до великого гетьмана людей і чайку відрядив. Одначе старший відповісти на це не міг, а послання було запечатане печаткою пана Гродзіцького. Допитавши гостей, Богун хотів було відіслати їх і до гамана поліз, дати їм на горілку, як раптом відчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до світлиці.
– Що ж це робиться, Богуне! – заволав він. – Падлюка Допул кращий трійняк приховує. Я лізу з ним до льоху. Дивлюся – в кутку чи то сіно, чи то ще щось. Запитую, що там? Каже: сухе сіно! Я дивлюсь – а там шийка, як татарин із трави, виглядає. А-а, вражий син! Я кажу – давай поділимося: ти, волох, кажу, сіно з’їси, бо ти з волів, а я мед вип’ю, бо я людина. От я і приніс сулію для належної проби. Давай же швидше келихи.
Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв сулію над головою і почав співати:
Гей, Ягусю! Гей, Кундусю! Нумо дайте кубки!
Non timare,[81] не лякайтесь, підставляйте губки!
Тут пан Заглоба, побачивши Редзяна, раптом замовк, поставив сулію на стіл і сказав:
– Гей! Як Бог свят, це ж слуга вірний пана Скшетуського.
– Чий? – швидко запитав Богун.
– Пана Скшетуського, намісника, що до Кодака поїхав, а мене перед від’їздом таким тут лубенським медом напував, що будь-який шинкар нехай і не потикається. Як же там пан твій, га? Чи здоровий?
– Здоровий і звелів вашій милості кланятися, – відповів зніяковілий Редзян.
– Ох і хвацький це кавалер! А ти як у Чигирині опинився? Нащо хазяїн тебе з Кодака відіслав?
– Хазяїн він і є хазяїн, – відповів на це Редзян. – У нього в Лубнах справи, от він мені й звелів повернутися, та й що мені в Кодаку робити?
Богун увесь цей час зиркав на Редзяна, а потім раптом сказав:
– Знаю і я твого пана, бачив його в Розлогах.
Редзян, мовби недочувши, повернув до нього вухо й перепитав:
– Де?
– У Розлогах.
– У Курцевичів, – сказав Заглоба.
– У кого? – знову перепитав Редзян.
– Ти, я бачу, оглух трохи, – сухо зазначив Богун.
– Не виспався чогось.
– Виспишся ще. Значить, хазяїн послав тебе в Лубни, кажеш?
– Еге!
– У нього там, певно, яка-небудь голубка є, – втрутився пан Заглоба, – до якої він свої почуття з тобою й пересилає.
– Та хіба ж я знаю, ваша милість!.. Може, і є, а може, й нема.
Потому Редзян поклонився Богуну й панові Заглобі.
– Слава Йсусу Христу, – сказав він, збираючись іти.
– Навіки слава! – відповів Богун. – Зачекай-но, соколику, не поспішай так. А чому ти від мене утаїв, що служиш у пана Скшетуського?
– А тому, що ваша милість мене не запитувала, а я собі гадаю, навіщо це мені казна-що говорити? Слава Йсу…
– Стривай, сказано тобі. Листи панські везеш?
– Їхнє діло писати, а моє, слуги, віддати, та тільки тому, кому писані, так що дозвольте вже відкланятися вашим милостям.
Богун звів соболині брови й плеснув у долоні. Зразу ж постали два козаки.
– Обшукати його! – закричав Богун, показуючи на Редзяна.
– Істинний Христос, насильство наді мною чинять! – заверещав Редзян. – Я хоч і слуга, а теж шляхтич! Ви, вельмишановні панове, в суді за це відповісте.
– Богуне, облиш його! – втрутився пан Заглоба.
Та один із козаків уже виявив за пазухою в Редзяна обидва листи й передав їх підполковникові. Богун відіслав козаків геть, тому що, не вміючи читати, не хотів, аби вони про це дізнались, і, звернувшись до Заглоби, сказав:
– Читай, я тим часом на хлопчину подивлюся!
Заглоба зажмурив ліве око, на котрому в нього було більмо, і прочитав адресу:
– «Найласкавішій до мене пані й добродійці-благодійниці, ясновельможній княгині Курцевич у Розлогах».
– Значить, соколику, ти в Лубни їхав і не знаєш, де Розлоги? – сказав Богун, дивлячись на Редзяна страшним поглядом.
– Куди звеліли, туди і їхав! – відповів той.
– Розкривати, чи що? Sigillum[82] шляхетська свята! – зауважив Заглоба.
– Мені великий гетьман дав право будь-які листи переглядати. Розкривай і читай.
Заглоба розпечатав і почав читати:
– «Найласкавіша до мене пані etc. Повідомляю вашій милості, добродійко, що я вже стою в Кодаку, звідки, дай Боже, в добрий час нинішнього ранку на Січ вирушу, а поки що пишу тут, у неспокої спати не лягаючи, щоби вам яка кривда від головоріза цього, Богуна, та його волоцюг не вчинилася. А позаяк мені тут і пан Кшиштоф Гродзіцький говорив, що, чого доброго, війна велика спалахне, заради якої також і чернь устане, тому заклинаю і благаю вашу милість, добродійко, щоб eo instante,[83] хоч би навіть і степ не протрях, хоч би верхи, відразу ж із князівною в Лубни їхати зволили й не вчиняли б інакше, бо я вчасно повернутися не встигаю. А прохання це, будьте ласкаві, ваша милість добродійко, негайно виконати, щоби про блаженство, мені обіцяне, я міг не побоюватись і, повернувшись, нарадувався ним. А замість того щоб вашій милості, добродійко, з Богуном кунктувати і, обіцяючи дівчину мені, йому зі страху голову морочити, ліпше sub tutelam[84] князя, володаря мого, сховатися, котрий у Розлоги гарнізон послати не забариться, тож і садибку врятуєте. При цьому маю честь еtc, еtc».
– Гм, друже ти мій, Богуне, – сказав Заглоба, – гусарчик, видко, роги тобі наставити зібрався. Значить, ви за однією дівкою упадали? Чого ж ти мовчав? Та ти не переживай, мені ось теж траплялося…
Почата фраза завмерла