Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антон Дмитрович Мухарський
Тієї ж ночі, у харківському готелі, Орест написав нову пісню.
– Хочеш послухати? – поторсав мене за плече, коли я вже майже спав.
– Ну, давай!
– Називається «Путін, от’єбісь». Співається на мотив «Жіл отважний капітан»:
Жив ідейний кагебіст,
Бил нєвзрачєн, нєказіст,
А єщо затятий був сталініст.
Взяв історії урок,
Возродіть рєшил совок,
Но с Майданом обосрался і нє смог.
Он брєхал, он пугал,
А Майдан єму тіхонько так сказал:
Кагебіст, кагебіст, от’єбітєсь,
Україна наша – вільна земля.
Кагебіст, кагебіст, застрєлітєсь,
Для Росії будєт лучше для рубля.
І тогда наш кагебіст —
Євразійський дзюдоіст
Начав дєять, як простий терорист:
Захватіл Донецьк, Слов’янськ,
Краматорськ і Лисичанськ,
Лютував там, наче справжній фашист.
Він стріляв, катував…
А Донбас йому конкретно так сказав:
Кагебіст, кагебіст, от’єбітєсь,
Бо Донбас – це українська земля.
Кагебіст, кагебіст, застрєлітєсь —
Для Росії будєт лучше, для рубля.
Путін хуйло, ля-ля-ля-ля
– І так далі… Ну, як тобі?
– Як завжди неперевершено! Тільки чому пісня російською мовою?
– Бо наступний альбом буде називатися «Украінізація по-рускі». Треба починати працювати з Росією, піднімати її проти хуйла, пробуджувати, як ми будили Україну проти Януковича. Тому будемо звертатися до росіян «на понятном ім язикє»!
– Прекрасна ідея! На добраніч, професоре!
– На добраніч, друже. Гарних снів. Здається, у нас виходить непогане співробітництво.
* * *
Наступного ранку ми вже були в Києві. На підході до будинку натикаюся на те місце, де відучора стояла моя машина. Очманіло дивлюся на порожній шматок асфальту, засипаний квітом акацій. Що за чорт? Різні негарні думки юрмляться в голові.
– О, друже, а я якраз збирався тобі телефонувати, – сусід, що живе поверхом нижче, вийшов вигулювати собаку. – Вчора у другій половині дня до нас у двір зайшла купа якихось людей з ДАІшниками і почали крутитися біля твоєї машини. Опломбували її, а потім викликали евакуатор, кудись повезли. Що то може бути?
– Це, певне, моя дружина наслала виконавчу службу…
– Вона що у тебе, з глузду з’їхала? Читав її інтерв’ю у «Віві»?
– Ні.
– Я тобі дам журнал. Вибачай, звичайно, але у неї щось з головою не те…
– О’кей, якось згодом…
Найнеприємніше в цій ситуації те, що сьогодні я мав їхати в дитячий табір до Андрійчика, бо перед самою поїздкою до АТО він прислав мені СМС:
«Татусю, я в таборі. Мами вдома нема, і вона не знатиме. Приїдь. Я дуже скучив».
Уже шостий місяць, як я не бачив дітей. На кожне моє прохання про побачення відповідь Анжели була однаковою: «Утром дєньгі – вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі – утром дєті. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))». Адже наш шлюбний договір, за яким я мав щомісяця сплачувати еквівалент у три тисячі доларів США, діяв, і за ним нараховувалася не тільки основна сума, але й пеня. У квітні отримав виконавчий лист з боргом у 197115 грн.
Усе моє рухоме і нерухоме майно, рахунки в банках були заарештовані, а жоден судовий позов з проханням переглянути умови контракту у зв’язку зі зміною матеріального стану та втратою основних джерел доходу (бо майже всі концерти були благодійними) не розглядався через те, що Анжела раз у раз подавала апеляції на впровадження справи до розгляду, заганяючи мене дедалі у більші борги. Вона й не приховувала свого плану: «Я відберу у тебе все і пущу по світу голим. За щастя і матеріальний добробут своїх дітей я горло перегризу. Я – мать-волчіца, я стєпная кобиліца…» ну і таке інше.
І ось ми сидимо з Андрійчиком в альтанці дитячого табору «Каштан», що у Кончі-Заспі, і я його міцно-міцно притискаю до себе і гладжу по голові:
– Я люблю тебе, мій синочку. І дуже сильно за тобою скучив!
– Я теж дуже сильно люблю тебе, татку. А коли ми знову поїдемо на риболовлю?
Майка і штани на ньому бруднющі, як і долоньки, якими він розмазує по обличчю сльози.
– Не плач, синочку, колись обов’язково поїдемо. А чого у тебе такий брудний одяг?
– Так у мене вже все брудне, бо мама поїхала з якимись дядьками у Грецію відпочивати, і до мене ніхто не їздить. Я тому і написав тобі СМС. Тільки ж ти їй не кажи, бо вона страшенно свариться, коли я питаю, чи можна написати татусеві? Каже, що тебе забрали демони і ти не маєш права з нами бачитися. Тату, а тебе на війні не вб’ють?
– Звичайно, не вб’ють, синку.
– А ще я знаю, що хлопчика з мого загону батьки забирали на два дні. То, може, й ти можеш таке зробити? Ти ж мій батько!
– А що для цього треба зробити?
– Піти до директора і написати заяву.
То були найкращі два дні в моєму житті. Пам’ятаєш, синку? Ми взяли таксі, поїхали на рибацький ринок і купили тобі високі гумові чоботи, спінінг, садок, купу воблерів, а ще довжелезний ніж-мачете. А потім на дачі до самого вечора каталися човном по озеру і я вчив тебе рибалити. Ми ще спіймали здоровезного окуня. Пам’ятаєш? А ввечері у виярку, там, де ростуть дикі вишні, ти сам нарубав мачете купу хмизу, і ми розпалили з нього багаття, смажили на шампурах м’ясо, дивилися на зорі.
Я тобі показував сузір’я Великої Ведмедиці та Полярну зірку. А ще ходили у лазню, і ти забрався у діжку, куди я тебе саджав ще зовсім маленьким. Ледь туди вмістився, бо тобі вже майже вісім років. А потім я вкладав тебе спати і читав книжку про Карлсона, що живе на даху, яку мені подарували ще мої батьки, коли я був таким, як ти. А наступного дня ми пішли у ліс, і ти знайшов цілу галявину маслюків; а ще бачили великого червоного птаха, і я сказав, що то жар-птиця і хто її побачить, може замовити бажання. І ти замовив: «Хочу, щоб ви з мамою помирилися».
А потім дорогою до табору ми заїхали до
