Час жити і час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!
Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола і збагнув, що це були його власні крики.
Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як ді-4 стався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримай черговий протиповітряної оборони фабрики.
— Тут моя дружина! — закричав Гребер. — Пропустіть мене!
— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.
— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то…
Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.
— Кулемети, — пояснив він. — І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!
Гребер усе зрозумів; подвір’я охороняли кулеметники.
— Охорона! — люто лайнувся він. — Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там. злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?
— Ми тут не тільки шиємо шинелі,— презирливо відповів черговий. — І працюють у нас не лише жінки. В цеху боєприпасів працюють кілька сотень в'язнів з концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?
— Так. А які тут бомбосховища?
— А мені, яке діло! Я мушу стояти тут. А. от що буде з моєю дружиною в місті?
— Бомбосховища надійні?
— Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!
Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, — думав він. — На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй ро-
II ЙІ >ата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, І і МІ її стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це Ці> іііійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гре-Ги и пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, не-гп пні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав М| — своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зне-н.і мсті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спи-|ии;іся на кордонах його країни і не мала нічого спіль-
і…… ні з ваганнями, ні зі справедливістю.
І Іочав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, шшке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбриз-: і умалися, і земля від цього ставала темнішою.
І Іотім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників,
вдавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів персі порився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вог-ці нного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався. плашками, підкидаючи їх угору.
Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.
— Що тобі знов треба? — гримнув черговий. — Хіба пі не бачиш, що нам дісталося!
— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі? -
— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.
— Справді? Моя дружина…
— Іди ти зі своєю дружиною в… Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!
— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?
— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору. їх у схо-нища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?
— Ні,— відповів Гребер. — Цього я не думаю.
— Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, /і зовсім,
Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина,
— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише од ного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозвол мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?
— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?
— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиної напевне все буде гаразд.
Черговий замотав головою.
— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти саі. господь бог?
Він зайшов у свою будку, потім повернувся.
— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?
— П’ять днів.
Черговий раптом ошкірився:
— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.
Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті
якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».
Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там видиілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.
— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.
— А чому її* не можна погасити?
— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!
— Краще ЇХ: попристрілювати, якщо не можна врятувати.
Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й Спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! П тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь Р<> пиряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а ві-і г|> роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг голови.
Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці. з-під якої виднілися глибоко
