Осиний мед дикий - Ірина Савка

сина, оберігав їх, та не раз спиняв погляд на пишно розцвілій Зосі, котра досі його чекала. Літніми вечорами, коли вишні хилили обважнілі віти, Данило прошмигував до Зосі, крав її ласки, які вона щедро йому дарувала, й щоразу обіцяв собі, що це востаннє. Жив подвійним життям — як мовлять, тяжко нести і шкода кинути…

Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона — одинока, крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони — в обох синів були Данилові очі…

І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл — Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало… Аж тут розлого полинуло над полем:

Благослови, мати, До вінця доньку дати. Благослови в полі, Не шкодуй їй щастя й долі…

Шуміли жита, погоджуючись із тим, що чули та бачили. Катрусині очі волого блищали. Ніхто не сміявся, не кепкував з неї, всі щиро вітали цю терпеливицю, котра так палко хотіла щастя. Святкували дивне весілля і не помітили, як землю скропили перші великі краплі літнього дощу. Розганяючи кучеряві хмарини, враз визирнуло сонце. І, як прадавня обітниця добра і щастя, поле опоясала веселка. Жінки обіймалися і єдналися, омиті небесною водою і зігріті життєдайним сонцем.

З вінком на голові й сапою за плечима зайшла Катруся на своє подвір’я. Данило бавився з сином і з подивом сказав:

— Яка ти гарна!

— Яка ж? — з усміхом допитувалася Катруся.

— Як молода на весіллі…

Нерозгадане

А музика грала, забивала вуха синтезованим бубном, і роки, які лягли на плечі, не хотіли терпіти того бухкання, що децибелами відлунювало в грудях. У нас було інше, думала. Нам співала справжня скрипка, цимбали тривожили душу, а бубен нагадував, що ми молоді, що душа в гармонії з тілом. У цього покоління, напевно, те ж саме відчуття, бо он як витанцьовують. Тіла вигинаються в ритм, руки над головою виписують химери, ноги дриґають, як заведені — це їхнє. Стриманість їм не властива. Але ж весілля, радість! Розмаїті вбрання, розкішні наїдки, розпашілі тіла. За вікнами ресторану — зелена трава, острівці недозрілого кмину, повітря, напоєне ароматом скошеного сіна, синь неба. Ландшафт такий, який під силу було створити тільки Господу.

Маленька столітня церковця ховалася в старезних липах і густих травах. Входом до неї — низенька брама, що примушує вклонитися навіть невисокого. Старе зчорніле дерево, не зранене жодним цвяхом, оберігало молитву багатьох поколінь. Лише міський житель вміє бачити цю незайману красу, вона повертає його в минуле, до колиски його юності.

Надія сиділа на посивілих од віку колодах перед рестораном і милувалася кущами пахучого кмину. Такий ріс колись на їхньому подвір’ї. Її вже не тривожив штучний бубен. Думками вона полинула до весни свого життя…

У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!

Листи приходили щодня. А відповіді — жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і не свердли мене своїми чорними очима!»

Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він — ще у солдатській шинелі, вона — безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала — це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:

— Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?

— Звичайно, — приязно всміхнулася жінка. — Це наш колишній директор школи.

— Чому колишній?

— Та вже на пенсію пішов.

(«Люди, теж мені дівка — з пенсійним скрипом», — думала про себе.)

— А хто