Осиний мед дикий - Ірина Савка
Була Зелена неділя. Зовні церква пишалася заквітчаним маєм, серед якого, як великі темні квіти, висіли чоловічі капелюхи на дерев’яних кілках. Довкола буяла вдячна природа. Малеча у вінках, жінки у вишитті, у барвистих хустках заповнили церкву. Запах ладану, Боже слово… Не всі помітили чоловіка, котрий укляк на порозі маленького дерев’яного храму і ревно молився, прикладаючи бліде чоло до кам’яних плит. Хтось крадькома оглядався. Хтось тамував цікавість в очах. Нетутешній… Обважніла втомлена постать. Непразниковий одяг. І тільки чиста й густа сивина викривала в ньому інтелігента. Він нікого не бачив. Повними сліз очима дивився на вівтар і молився. Це була його церква. Він не був тут дуже довго, і ніхто його вже не пам’ятав. Скільки думок і мрій посилав чоловік у це гірське село, де жебоніла мілка річечка, пестячи береги, де густі і кудлаті тумани вовтузилися в кришталевому повітрі, що наповнювало молоді груди… Неприродно шуміло в голові. Горло стискав тугий обруч і тільки молитва тут, у його церкві, повертала сили. «Господи, прости мене і пригорни до себе».
— Отче, се ви? — тривожно, здивовано і якось тужливо прозвучало над вухом. — То я — Юлина з горішнього кутка.
Він крізь сльози дивився на жінку, яка впізнала його. Люди, виходячи з церкви, обминали Юлину і цього незнайомого чоловіка.
— Я не пам’ятаю вас, — мовив тихо. — Стільки літ минуло…
— Так, я ще дівкою була. А ви молодим були, добрим, і мали дуже густе волосся. А зараз купа снігу на голові… Як вас забрали, люди довго ще вас згадували. То може…
— Ні, я шукаю стежку до хатини під горою, де квартирував тоді. Чи жива ще моя господиня?
— Домка? Так, жива, хоч стара і хворіє. Тяжко їм було. Та кому було легко?..
Юлина вела його сільською стежкою, обабіч якої зелень перегиналася через плоти. Під вікнами майоріли квіти, пишалися різьбою криниці. Серед густого зела почорнілим деревом посміхалася йому знайома колись хата, де йому було добре і де плекав багато сподівань… Часто, коли ударами до залізної рейки піднімали в’язнів на роботу, йому чувся церковний дзвін і ставало легше. Він уже не був священиком. Не був Йосифом. Він був просто номером 732. На обшарпаному ватнику білів знак його ганьби і приниження людської гідності. В той час він найбільше хотів притулися до маминих теплих рук, щоб зняти з серця напругу і з тіла біль. А ще молився за всіх людей, особливо за тих, кому мимоволі завдав кривди. Був симпатиком молодих хлопців, з уст яких гордо звучало: «Україна або смерть!» Молився за них, помагав думкою, порадою, сповідав їх. Навіть вінчав у лісі Іванка і Марічку, бажав їм щастя і багато діток. Бог дав їм донечку вже після смерті Іванка — вбили червонозорі. Опісля повісили на смереці, щоб усіх з’їдав страх.
Коли гатили прикладами в двері Домчиної хати, отець стояв поруч з нею і горнув до себе її дітей. Щойно двері клацнули завісами і повисли, наче підбите крило у старого бузька, енкаведисти вдерлися до хати. Зі злістю розкидали все, що бачили. Довбали щупами долівку, багнетами розпорювали подушки, рвали ткані верети. В хаті стояла біла заметіль. «Где литература? Где бендеры?» — оскаженіло кричали. — «Ты, поп, пойдешь с нами». Схлипували діти. Домка з кривдними очима дивилася на свою хату, на непроханих гостей і не могла прийти до тями. На непокриту голову жінки легко осідав танцюючий пух. «Пробачте, пані Домко, — почула чи їй здалося, не знала. — Як буду живий, відшкодую вашу втрату…»
І от знову цей поріг, милий серцю, і ця тепла гірська хата, з якої пішов на довгих двадцять п’ять літ…
Увесь час після таборів складав колгоспну копійчину докупи, щоб виконати обіцянку і віддячити за невинні сльози.
— Слава Ісусу Христу, — мовив тихо і зривисто.
— Навіки слава!
Стояв і не міг нічого мовити.
— Ви до нас?
Йосиф мовчав, схиливши срібну голову.
— Щось хотіли?
— До вас… — ледь витиснув із себе.
Жінка втерла долонею сльозливі очі і заніміла. Вдивлялася у прибульця і шукала, шукала в пам’яті його лице. Стільки облич майнуло їй у думках… То чи могла впізнати його?
Йосиф припав до шкарубкої руки жінки.
— Пані Домко, я прийшов віддати вам борг, який довго не віддавав. Простіть мені.
Широко розплющені Домчині очі напружено впилися у чоловіка.
— О!.. Отче, отче!
Тепер уже Домка припала до його загрубілої руки.
— Боже! Звідки ви, з яких доріг? Вже не думала вас видіти. Ви такий срібний… — жебоніла і гладила його схилену голову. — Як ви вижили?
— Молитвою і надією…
— То чого ж я стою! Ви здорожений, сідайте!
Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.
— Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам…
Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.
— Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково…
Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.
