Біґ Мак. Перезавантаження - Сергій Вікторович Жадан

називали не Пако, а Покаль, тоді ми й познайомилися. Пако-Покаль справляв двояке враження – з одного боку, він очолив цю химерну структуру, покликану щось змінити й усіх нас об’єднати, з іншого – я його зовсім не читав, а до письменників, яких не читав, ставлюся з недовірою. Тим більше, мені тоді видавалося, що він відверто примазувався до решти «Псів», яких я читав більш ніж уважно і яким, відповідно, довіряв. Юрко був керівником і намагався сподобатися. Ясна річ, коли хтось намагається тобі сподобатися, тобі, урешті-решт, це починає не подобатися. Одним словом, АУП постала й почалися суворі організаційні будні.

Насправді вже тепер розумію, що Юрко, попри те, що спілкувався з шаленою кількістю знайомих та приятелів, друзів мав не так багато. Багато хто не міг сприйняти його, відштовхуючись уже десь на першому етапі знайомства, не відчуваючи його. Зрештою, багато кого не сприймав він сам. Оскільки в спілкуванні людиною був щедрою, а в дружбі – вимогливою й по-дитячому ревнивою. У ньому загалом було багато дитячого, що мені страшенно подобалося. Хоча потрібен був час, аби все це розгледіти. Скажімо, потрібно було потрапити до нього додому.

Уперше я в нього опинився, здається, завдяки Юрку Андруховичу. Усе той-таки безкінечний 97-й. Юрко мав презентацію в Києві, у Будинку вчителя, а десь після презентації, глибокого вечора, ми з Юрком випадково перетнулися на платформі київської підземки. Він зупинився саме в Покальчука, котрий, як виявилося, того вечора прилетів із Греції. Разом ми до нього й поїхали. Покаль-Пако, наскільки пам’ятаю, гостям утішився. Навіть витягнув звідкись із шафи щойно привезену й уже заховану ним «Метаксу».

Квартира Покальчука заслуговує окремих добрих слів. Було це холостяцьке помешкання, легко занедбане й щедро заповнене книгами. Книги були всюди – у кімнаті, у коридорах, на кухні. Лежали вони в такому природному безладі, що, потрапивши сюди, ти відразу ж почувався затишно. Книги були дуже різні, пам’ятаю, що здивувався, побачивши там якесь ендеерівське, здається, видання Юркової прози. Як багато, виявляється, я про нього не знаю. Це подивування, до речі, час від часу поверталося – Пако справді змурував довкола себе цілу систему фільтрів, і, проходячи їх один за одним, ти мав невимовну розкіш – слухати безкінечні історії його життя, дізнаватися про неймовірні пригоди чи його стосунки з жінками (говорив він про це, слід зазначити, щиро й поважно, навіть якщо його й заносило іноді в особливу відвертість). Ще поміж книжок, пам’ятаю, стояв фотопортрет Че, що з урахуванням латиноамериканських слідів у «творчій та життєвій біографії» Юрка виглядало більш ніж природно. Потім, уже у двотисячних, під час помаранчевих подій, він довго носив футболку з Че, і, пам’ятаючи про той портрет поміж його книг, мені це зовсім не видавалося чимось тинейджерським.

Але повертаючись до Юркового помешкання. Коли випадало в нього ночувати, він видавав тобі зібгані простирадла й ти міг вибирати собі будь-який вільний шматок підлоги. Одним словом – мені подобалися побутові обставини життя першого президента АУП.

Утім, і сама діяльність цієї химерної структури попервах розгорталася доволі інтенсивно. Пако дивним чином поєднував у собі цілком тверезу практичність із цілковитою «поетичністю вдачі», як про неї люблять писати літературознавці – себто в гіршому значенні цього слова. Пізніше, коли вже знав Юрка значно краще, я завжди із подивом згадував ті перші місяці аупівської організаційної активності. Пако справді тоді домовлявся з якимись спонсорами, давав інтерв’ю, а сама організація виглядала цілком боєздатною. Того ж таки безкінечного й невичерпного 97-го ми з друзями влаштували приїзд АУП до Харкова. Пам’ятаю, що по дорозі від вокзалу до готелю таксівки погубилися, пробиваючись крізь снігову заметіль (в Андруховича є про це в «харківському» есеї). Коли я дістався-таки до готелю, знайшов Покальчука в номері. Той утомлено сидів на ліжку й цілком незлобиво вичитував мені, що потрібно, мовляв, було дати точну адресу готелю – і все було б зашибісь. На цьому й погодились. Юрко читав вірші, його «Те, що на споді» мало ось-ось з’явитися.

І вже наступного разу, у травні 99-го, Пако приїздив до Харкова саме як автор цієї «скандальної книги про секс», про яку тоді справді багато говорили. Юркові очевидно це подобалося, була це така дещо підліткова втіха й бажання бути в центрі уваги. У Пако це бажання не набувало якихось патологічних рис і здавалося симпатичним. Він дуже любив, коли йому говорили щось хороше, любив по-дитячому. І так само по-дитячому ображався, коли йому говорили щось таке, що йому не подобалося. Пам’ятаю, десь після якогось безкінечного вечора у львівській «Ляльці», після його довгих оповідей про свій музичний проект «Вогні великого міста», сказав йому, що, мовляв, Пако, ти ж тепер Поплавський української літератури. Він справедливо образився. Я натомість собі таких речей більше не дозволяв, оскільки побачив, як легко й по-справжньому він ображається на різну дурню.

Утім, повернімося до Харкова. У травні 99-го ми, знову ж таки з друзями, робили фестиваль із життєствердною назвою «Апокаліпсис почнеться звідси». АУП, як нескладно здогадатися, була серед співорганізаторів. Хоча, чесно кажучи, уся діяльність харківського осередку асоціації полягала в тому, що, роблячи ті чи інші вечори-виставки-концерти чи видаючи які-небудь книги-журнали-газети, ми не забували вставити туди лого АУП. Можливо, діяльність літорганізацій цим і повинна обмежуватися, не знаю. Пако приїхав до Харкова в джинсовій куртці, на шиї мав червону ковбойську хустку. Фестиваль вийшов доволі «угарним», не знаю, можливо, назва спрацювала. Особливою адекватністю не відрізнялися ні учасники, ні глядачі. Під час свого виступу Пако говорив переважно про секс, у нього тоді це була така тема – просувати тему сексуальності в літературі, підтримуючи, зокрема, читацький інтерес до того, що на споді. У залі під час виступу Юрка прокинувся один із місцевих художників і, зачувши про що мова, зухвало викрикнув: «Старий похабник!» Організатори, слід сказати, розгубилися. На відміну від Пако. Той, не скидаючи обертів, виголосив на адресу невідомого йому художника гнівну тираду, запропонувавши вийти поговорити, а коли художник знову заснув, Пако продовжив читати вірші, чим викликав стійкі симпатії глядацької аудиторії. Наступні два дні танцював у залі зі студентками, і загалом було видно, що апокаліпсис у такому його варіанті Пако цілком влаштовує. Ми з ним якось усе більше спілкувалися, він любив повторювати: «Ось як ти добре ввійшов до нашої компанії!» Але оскільки говорив це зазвичай у компаніях великих, галасливих і мало мені знайомих, то я намагався особливо цим не перейматися. Пако виявився надзвичайно цікавим і колоритним персонажем. Про нього говорилося в письменницьких