Гетьман, син гетьмана - Юрій Михайлович Мушкетик

Борис веде Яринку до садочка, вона тримається за його великий палець, вередує, пхикає, впирається (не виспалася), а він тягне, й тоді вона:

— Не тягни, укусю за палець.

— Це ти вмієш. А вмитись не вмієш, брудніша за цуню.

— Що, тату, цуня така чиста, як ти?

А вже весна. Сонячний промінь упав на лутку вікна. Яринка дивиться у вікно:

— Сонецко, сонецко, йди до мене, будем гятися.

…Діна каже:

— Я піду до перукарні підстрижуся.

Перукарня у їхньому будинку на першому поверсі. Вони водять туди підстригатися Яринку, й вона кожного разу репетує з усієї сили впродовж тієї процедури. Боїться ножиць, боїться машинки.

Діна пішла. Тоді Яринка:

— Тату, ходімо послухаємо, як мама кичить.

Борис сміється. Яринка змиває з душі редакційний накип. Він десь прочитав, що треба вміти насолоджуватись малими дітьми, й подумав, що до цього не здогадувався, що це таке. А як уміти? Любити і любити на всю силу серця? Він так і любить, й це відчуває Яринка, недарма вона вимовила першим словом не мама, а тато.

Ці два останні роки були трохи спокійніші, декого з непокірних посадили — перша хвиля в основному з Західної України, зі Львова, інші пригасли, злякалися, інші перечікують, і начальство трохи заспокоїлось. Але Борис відчуває, що це не надовго: прокидається, пробуджується молода сила і йде валом. Напирає, вимагає. І старі — Лоза, Зоц, інші — не примирилися. То правду сказано: щоб боротися за свободу, треба мати хоч трохи свободи. А вони вже вдихнули її.

«А я? Я її вдихнув?» Тільки недавно почав думати про це. А раніше жив, як усі. В табуні. Прописними істинами. Інших не знав. Вірив у все те, в що вірили всі. Щоправда, він давно не любив Сталіна. Ще відтоді, як наші відступали: солдати підпирали в баюрах гармати (з дерев’яними колесами), які тягнули сухоребрі коненята, а тоді вибивалися із сил, падали під скиртою, витирали обличчя сухою соломою і кидали зі спечених вуст: «Ти казав малою кров’ю, на вражєй зємлє». Вони боролися в оточенні, в безвиході. А вгорі хрести тільки німецьких літаків. Борис почувався в страхові й через те приймав просто в серце їхні слова. І після війни, на косовиці, біля молотарки: казан води, в ній жменя висівок або борошна, дядько несе в полив’яній мисочці ту затірку й каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Й ніхто не доносив: усі були голодні й подавлені. В газетах статті про щастя жити в Країні Рад, і портрети, портрети, портрети Сталіна. Борис мав його за особистого неприятеля. Тільки. А все решта було правильно. Тобто було як було, іншого не знали. І він гасав з хлопцями з драбиною, відром з фарбою і квачем; тітки перед Паскою (а вона майже завжди збігається з Першим травня) побілять хати понад шляхом, а вони на них пишуть: «До нових висот…» та «Хай живе великий вождь…», заляпують стіни, жінки в сінях проклинають їх (на вулиці бояться), а вони регочуть. Мабуть, людина більшу частину свого життя буває дурною, а не розумною.

Неділя.

— Борю, давай сходимо в ресторан, пообідаємо.

— А Яринка?

— І Яринку візьмемо. Ходімо, Борєчка.

«Так приємно звучить це „Борєчка“. Он як вона дивиться на мене».

В ресторані Яринка розревлася на весь зал над повною тарілкою борщу.

— Я стільки не з’їм.

За сусіднім столом регочуть. Борису трохи соромно, а Діна посміхається, каже Яринці:

— Скільки з’їси. Не сором таточка. Таточко у нас хороший.

Поперед мене дибає старий. Старий сам, старе драпове потерте пальто, старі черевики, старий кашкет. Дибає важко, похитуючись, мабуть, пережив інсульт. У нього в руці пучечок тюльпанів, пов’ялих, наче ганчірочки. Куди він іде? Повертає на цвинтар. Йду за ним з цікавістю. Повертає на бічну алею, повертає ще раз. Другий ряд могил. Могилка без огорожі, тільки хрест із залізної труби. Стає на коліна: земля ж ще холодна, ледь відмерзла. «Пробач мені, прошу, пробач. Я б усе віддав… Все-все… скажи слово. Я не можу жити без тебе…»

Отже, була на світі любов і ще є. На цьому світ і стоїть.

Озираюся довкола: пам’ятники, хрести й написи на них, всі по-російському. Вперше помічаю, які в нас зросійщені цвинтарі. Й чому, для чого? Ось Ксенія, а певне ж, була Оксеня, ось Гавриїл, а був Гаврило, Ємельян — певно, жінка й сусіди звали Омельком, і він сам ніколи не думав, що лежатиме під хрестом Ємельяном. Ці зросійщені в могилах стрясають український мазок, але й живі: спортсмени на стадіонах, солдати — у війську також.

Чомусь болить серце.

Ключ повертається з тихим виском, гайки закручують.

Зняли статтю Лози — Борису друга догана. Голубко Юхим Полікарпович, колишній зек, підписав Гельсінські угоди, він не чекав звільнення з роботи, подав заяву, звільнився сам. Добрий, тихий поступливий Юхим Полікарпович, запеклий курій і авторитетний оповідач про Сибір.

Борис сидить подавлений, занурений у свої думки. З тяжкої задуми виводить далекий грім — на Дніпрі лунають вибухи — рвуть лід перед мостом. Дніпро збунтувався. Вчора з горбів бачив, як він несе великі крижини — на одній біліла коза — як над затопленим Трухановим островом метляються верхівки дерев. А по вулицях, попід бровками, срібно дзюркотять струмки, несуть недопалки, сміття, якісь папірці. Світ як жив, так і живе. Он, хилитаючись, іде п’яний чоловік — усміхається до всіх. Отже, на світі ще є усмішки.

Бориса, його заступника Якимця