Паперові міста - Джон Грін
— Добре, тоді бак заправляєш ти.
— А я по праву єдиного чоловіка, який не сцяв у машині, перший іду до вбиральні,— каже Радар.
— Тс-с-с, — подає раптом голос Лейсі.— Тихо. Замовкніть усі.
— Подруго, прокидайся — і в туалет, — відповідає їй Радар. — У нас зупинка.
— І яблук можеш купити, — додаю я.
— Яблук, — тихенько каже вона милим дитячим голоском. — Яблучка я люблю…
— Але потім ти поведеш авто, — нагадує Радар. — Отож тобі реально треба прокинутися.
Вона сідає і каже звичайним голосом:
— А ось такого я не люблю.
Ми з’їжджаємо з траси, до заправки дев’ять миль: здається, небагато, але Радар каже, що це, певне, забере в нас чотири хвилини, а ми і так уже згаяли час в заторі в Південній Кароліні, й до того ж за годину, за словами Радар, очікується ділянка, де провадять ремонт дороги. Але мені хвилюватися не можна. Бен з Лейсі вже отямилися і чекають біля дверей, як і минулого разу, й коли мінівен зупиняється біля колонки, всі вилітають, я кидаю Бену ключі, й він ловить їх.
Ми з Радаром швидко проходимо повз білого касира, і, помітивши його здивований погляд, Радар зупиняється.
— Так, — незворушно каже він. — я справді надів футболку з написом: «НАСЛІДДЮ ТАК, НЕНАВИСТІ НІ» згори на мантію, в якій ходив на вручення атестатів. До речі, а штани тут у вас є?
Хлопець трохи спантеличений.
— Є кілька камуфляжних, поруч з машинною оливою.
— Чудово, — радіє Радар. Потім обертається до мене і каже: — Будь другом, вибери мені штани. І, може, футболку трохи кращу.
— Буде зроблено.
Виявляється, камуфляжні штани представлені не у всіх розмірах. Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: «НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ». І ще три пляшки «Bluefin».
Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.
Відмінності:
Немає автомата з презервативами.
Стіни менше пописані.
Немає пісуара.
Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.
— Ми втратили хвилину, — повідомляє Бен; він сидить попереду на пасажирському сидінні. Лейсі звертає на дорогу, яка вливається в шосе.
— Пробачте, — каже Радар; він сидить позаду, поруч зі мною, і, звиваючись, вдягає штани під мантією. — Але добре те, що у мене тепер є штани. І нова футболка. Де вона, К.?
Лейсі віддає йому пакет.
— Дуже смішно, — він скидає мантію і натягує замість неї «бабусину» футболку.
Бен тим часом стогне, що йому ніхто штанів не купив. І каже, що у нього свербить дупа. І що він подумав ще раз і вирішив, що йому все ж таки треба в туалет.
ГОДИНА ОДИНАДЦЯТА
Ми доїжджаємо до ділянки, де ремонтується дорога. Траса звужується до однієї-єдиної смуги, і ми впираємося в трактор з причепом, який іде на допустимій для ремонтованої ділянки швидкості тридцять п’ять миль за годину. Лейсі як водій ідеально пасує для такої ситуації. Я гамселив би кулаками по керму, а вона мирно розмовляє з Беном, коли ж це обертається і каже:
— К., мені потрібно в туалет, все одно ми через цього тягача гаємо час…
Я мовчки киваю. Я її не звинувачую. Я б давно вже зупинив авто, якби не міг відлити у пляшку. А вона просто героїня — стільки триматися.
Лейсі під’їжджає до цілодобової заправки, і я виходжу, щоб розім’яти затерплі ноги. Коли вона вертається, я сиджу за кермом. Я і сам не зрозумів, як там опинився, чому сів туди замість Лейсі. Вона підходить до водійських дверцят і бачить мене; вікно відчинене, і я кажу:
— Я можу повести.
Все-таки це моє авто і моя місія.
— Справді? Ти певен?
— Ага, ага, я зможу їхати.
Лейсі рвучко відсуває двері й укладається на першому ряду сидінь.
ГОДИНА ДВАНАДЦЯТА
2:40. Лейсі спить. Радар спить. Я веду авто. Дорога порожня. Навіть водії вантажівок майже всі полягали спати. Фари зустрічної машини я бачу лише раз на кілька хвилин. Бен не дає мені заснути, він сидить поруч, ми балакаємо. Про Марго.
— Ти думав про те, як ми це Аґлое взагалі розшукаємо? — запитує він.
— Е-е-е, я приблизно уявляю, де це перехрестя. І там нічого немає, тільки перехрестя.
— І вона там сидить у своїй машині, підперши рукою підборіддя, і чекає на тебе?
— Це полегшило б моє завдання, — відповідаю я.
— Братан, мушу зізнатися, я трохи занепокоєний, бо… ну, якщо все вийде не так, як ти запланував… ти будеш серйозно розчарований.
— Я просто хочу її знайти, — кажу я, бо так воно і є. Я хочу, щоб Марго, жива і неушкоджена, нарешті знайшлася. Клубочок потроху розмотується. А решта — то другорядне.
— Так, але… я не знаю, — не вгамовується Бен. Я відчуваю, що він дивиться на мене поглядом Серйозного Бена. — Ти просто… пам’ятай, що іноді людина може виявитися насправді зовсім не такою, якою ти її уявляв. Ну, ось я, наприклад, завжди думав, що Лейсі гаряча, неймовірна, крута, а тепер, коли ми разом… сприйняття змінилося. Людина стає інша, коли відчуваєш її запах, коли бачиш її зблизька, розумієш?
— Це я знаю, — кажу я. Я вже усвідомив, як довго плекав про Марго облудні ілюзії.
— Я просто до того, що раніше захоплюватися Лейсі було просто. Здалеку легко відчувати симпатію. Та коли вона перестає бути чимось таким недосяжним і перетворюється, як це сказати, на звичайну дівчину з дивними смаками в їжі, частенько буває не в дусі й любить тобою командувати, тоді вже доводиться кохати зовсім іншу людину.
Я відчуваю, як у мене спалахують щоки.
— Ти хочеш сказати, що насправді Марго мені не подобається? Після всього… я вже дванадцять годин сиджу в цім авті, а ти думаєш, що вона мені навіть не подобається, тому що я не… — я замовкаю. — Гадаєш, той факт, що в тебе є дівчина, підносить тебе наді мною і дає право читати лекції? Невже ти такий…
Я змушений стулити рота, тому що на межі світла фар і темряви бачу таке, що
