Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

І від побаченого, і від тремтіння, що почалося на осях бронепоїзда і захоплювало собою всю броньову машину й тих, хто був на ній, у Харитонова виникла якась особлива життєрадісність, що розпирала його груди, примушувала його судорожно стискати кулаки. І так хотілося закричати щосили: «Вперед!!! Вперед!», і хотілося закричати так голосно, щоб почути самого себе, щоб перекричати шум бронепоїзда. Але Харитонов утримався від крику. Він просто стояв, напружившись від гордості, що проникла в нього з тремтінням, і, здавалося, була абсолютно безпричинною, скоріше механічної властивості. Стояв і дивився вперед, і приємно було відчувати шкірою обличчя силу зустрічного вітру, і приємно було думати про те, що з легкістю протистоїть він цьому вітру і так, напевно, зможе він протистояти всьому, що виникне ще на його шляху, що намагатиметься зупинити його, не дати йому рухатися далі до невідомої мети. І, мовби від цієї напруги та гордості, відчув він у собі величезний приплив сили, і пушинкою видалася совкова лопата.

А бронепоїзд усе набирав і набирав швидкість, і ще більше почуття гордості виникало в Харитонові. И летіло вугілля в топку – лопата за лопатою, і сильніше палало неживе око слухняної людині машини, і від цього ще швидше котилася вона по іржавих рейках, знімаючи з них іржу і залишаючи їх за собою вже блискучими, відродженими в очікуванні наступних потягів.

Промайнули ще два села, кілька полів пшениці. З кожним кілометром з'являлося все більше ознак організованого людського життя, і хоча Харитонов не знав, що за життя проходило в цих місцях, але в нього з'явилися світлі думки, радісні надії на те, що цей бронепоїзд вивезе його з дивних місць, гідних вибуху, і привезе в інші міста і села, де все, як було в дитинстві, й усміхнені люди ведуть дітей на поле показувати їм перший великоколісний трактор.

Сонце обігнало бронепоїзд. На тендер виліз один із матросів, які раніше чистили гарматну башту.

– Ну йди! – сказав він уривчасто. – Тепера я покидаю!

Харитонов віддав йому лопату і, підходячи до краю тендера, кинув погляд на червоне гасло, півколом виведене на зовнішній стінці гарматної башти.

«Якщо ворог не здається – його вбивають!» – прочитав Харитонов і погодився з цими словами.

Потім пірнув у відкритий люк бронеплатформи.

– От так негра! – реготнув Петро, дивлячись на Василя. – На, обітрися ганчіркою. Воду треба берегти.

Харитонов провів по обличчю ганчіркою й тут же вловив запах мастила.

– Тепер сідай, тут попрацюємо! – сказав Петро. – Бачиш, ми вже п'ять ящиків обтерли, а ще он скільки! – Він показав на пофарбовані в брудно-зелений колір дерев'яні коробки.

Харитонов сів на ящики й узявся до справи. Петро подавав йому брудні снаряди, а він обтирав їх промащеною ганчіркою, стараючись здерти плями затверділого мастила, й потім передавав іншому матросові, що знову вкладав снаряди в ящик.

– А що… Петько каже, ти підірвати все можеш?! – запитав, примружившись, інший матрос.

Харитонов підвів голову.

– Певно, що можу, – сказав він досить твердо.

– І що, все ось враз бах – і немає?! – допитувався матрос.

– Авжеж… – підтвердив Василь.

– А чом же ти раніше не підірвав?! – повільно, ніби вголос роздумуючи, запитав матрос.

– Та раніше ніби нічого було висаджувати в повітря. Тайгою йшов…

– А коли підірвеш, то і крейсер бахне?

Харитонов замислився. До крейсера він відчував пошану, і не хотілося, щоб він вибухав, але для цього потрібне було розумне пояснення, і Харитонов до нього домислився.

– Ні, – сказав він рішуче. – Крейсер залишиться. Все, що в небі або на воді, – залишиться. Це тільки земля вибухне…

– Тоді це добре! – схвально закивав головою матрос. – Хороший вибух. Такий треба!

Розмова, вичерпавши себе, затихла.

Смеркало. Петро дістав свічку, вставив її в позеленілу гільзу від снаряда невеликого калібру й запалив. Посвітлішало, але стіни тепер були не видні.

– Ну досить! – зупинив працюючих Петро. – Завтра дочистимо. Тепер треба вахти організувати. Один на вахті, двоє сплять. Потім зміна.

– Я перший! – поспішив заявити другий матрос.

– Добре, – відповів Петро. – Кішкодайло перший, потім я, потім Федір, а вже потім – ти!

– Ну, тоді я заступаю, – Кішкодайло звівся на ноги й поліз у башту.

– Давай, спи, поки не розбудять! – обернувшись до Харитонова, сказав Петро.

Василь пошарив поглядом по підлозі, вишукуючи місце для нічлігу, але всюди були ящики.

– Лапацоне! – сказав Петро. – Візьми, виклади собі з ящиків ліжко, і ніякий вал тебе не розбудить!

Послухавши поради, Харитонов виклав п'ять ящиків по ширині в ряд і, поклавши речовий міток замість подушки, влігся. Заснув одразу, надзвичайно швидко звикнувши до гуркоту.

Петро задув свічку і незабаром захропів десь поруч.

Федір ліниво і немов нехотя совав лопати з вугіллям у топку, а в кабіні паровоза, притулившись до холодної залізної стінки, стояв у напівдрімоті Михалич, який бачив напіврозплющеними очима й темряву, що її розрізав на ходу бронепоїзд, і туман якогось сну, що намагався підступитися до втомленої свідомості машиніста.

Дрібними були небесні зірки в темряві цієї ночі, а місяць, що царював серед них, мав форму вкрай незвичайну. Був він навіть не половинкою, а якоюсь четвертинкою, вирізаною з округлої голови сиру. І дірки на ньому виднілися такі самі, як на звичайному ОРСівському сирі, і якщо дивилися зараз звідки-небудь на цей місяць хлопчаки, то напевно горіли вони бажанням потикати тоненькими пальчиками своїх рук у ці дірки й перевірити, а чи не заховано там що-небудь особливе.

Темрява від світла, що породжувалося зірками та місяцем, ставала соковитішою й тут, на землі, де світло це здавалося далеким, приналежним чужим світам; вона згущалась і щільно заповнювала собою всі виїмки та простори, вільні від предметів і природної плоті.

І летів, гуркочучи, по вкритих темрявою рейках важкий бронепоїзд, і ніхто з мешканців його не бачив і не міг бачити дороги, що простягалася перед ним, і не міг знати, куди веде ця дорога.

– Братику! Твоя вахта! – почув крізь сон Харитонов чиїсь слова, ніби не вимовлені, а вкладені у вухо.

Розплющив очі, сів, нічого не розрізняючи в темряві.

– Після вахти на тендер підеш, вугілля покидаєш, – сказав той же голос.

– А що на вахті робити? – сонно запитав Василь.

– А нічого. Стоїш у башті й дивишся в оглядові щілини. Якщо все кругом темно – порядок, а якщо якесь світло або щось іще підозріле – полундра.

Харитонов кивнув. Очі його вже навчилися просіювати