Чума - Альбер Камю
Але загалом чума відступала по всій лінії, і зведення префектури, що спершу пробуджували в серцях наших співвітчизників лише несміливу і таємну надію, тепер уже цілком уселили в нас певність, що перемогу здобуто і що чума залишає свої позиції. Щиро кажучи, важко було твердити, справді це перемога чи ні. Доводилося лише констатувати, що чума відходить так само несподівано, як і прийшла. Застосовувана в боротьбі з нею стратегія не змінилася, вчора ще безплідна, сьогодні вона явно приносила успіх. Так чи інакше, створювалося враження, ніби хвороба сама себе вичерпала або, можливо, відступила, вразивши всі намічені нею об'єкти. В певному сенсі вона вже зіграла свою роль.
А проте зовні місто нібито й не змінилося. Вдень було, як і раніше, тихо й пустельно, вечорами вулиці заповнювала все та сама юрба, де тепер, до речі, переважали теплі пальта і шарфи. Кінотеатри й кав'ярні, як і колись, робили великі збори. Але, придивившись пильніше, можна було побачити, що обличчя просвітліли й дехто навіть усміхається. І саме це дало нагоду сказати, що досі на вулицях ніхто не усміхався. І справді, в каламутному мареві, що вже довгі місяці оповивало наше місто, заяснів перший просвіток, і по понеділках кожен, слухаючи радіо, мав змогу переконатися, що просвіток цей з кожним днем ширшає і нарешті нам вільно буде зітхнути на повні груди. Поки що це була, так би мовити, негативна полегкість, яку нічим не виражали відкрито. Але якщо раніше ми недовірливо зустріли б звістку про від'їзд поїзда, або прибуття корабля, або про те, що автомобілям знову дозволено їздити по місту, то в середині січня, навпаки, така звістка нікого б не здивувала. Зрозуміло, цього не так уже й багато. Але насправді цей штришок свідчив про те, як далеко просунулися наші співгромадяни по шляху надії. А втім, можна також сказати, що від тої хивилини, коли в людей зажевріє бодай найменша надія, реальне всевладдя чуми закінчується.
А проте протягом усього січня наші співвітчизники сприймали довколишні події вельми суперечливо. Точніше, вони поринали то в радісне збудження, то в тугу. Саме тепер, коли статистичні дані здавалися більш ніж заспокійливими, знову було зареєстровано кілька спроб утечі. Ця обставина дуже здивувала не лише міську владу, а й сторожові пости, оскільки більшість втікачів прослизнула. Та якщо розібратися ретельно, ті, що тікали з міста саме в ці дні, піддавалися цілком природному почуттю. Одним чума навіяла незглибимий скепсис, якого вони не могли позбутися. Надія вже не мала над ними влади. Навіть тоді, коли чумна пора минулася, ці люди все ще, як і досі, жили за її нормами. Вони просто відстали від подій. І навпаки, в серцях інших – категорія ця складалася передусім з тих, хто жив у розлуці з коханим,- вітер надії, що повіяв після довгого ув'язнення й розпачу, розпалив гарячкове нетерпіння й позбавив тих людей змоги панувати над собою. Їх охопила мало не паніка на саму думку, що вони, чого доброго, загинуть від чуми, коли мета вже така близька, що не побачать тих, кого вони так безтямно кохали, і що довгі муки їм не зарахуються. І хоча нескінченні місяці вони наперекір вигнанню й ув'язненню похмуро і вперто жили чеканням, першого проблиску надії вистачило, аби зруйнувати дощенту те, чого не могли схитнути страх і безнадія. Як навіжені, кинулися вони напролом, аби лиш випередити чуму, уже не в змозі на фініші пристосуватися до її алюру.
А втім, саме тоді якось стихійно почали проявлятися ознаки оптимізму. Так, було відзначено досить значне зниження цін. З погляду чистої економіки це зрушення було незбагненне. Труднощі з харчами залишились ті самі, біля міської брами все ще стояли карантинні кордони, та й постачання анітрохи не поліпшилось. Отож ми спостерігали явище суто моральної ваги, так, нібито відступ чуми давався взнаки повсюди. Водночас оптимізм повертався до тих, які до чуми жили общиною, а під час епідемії були силоміць порозселювані. Обидва наші монастирі поступово стали такими самими, як раніше, і братія знову зажила спільним життям. Те саме можна сказати і про військових, яких знову перевели до казарм, не забраних свого часу під лазарет, вони також повернулися до нормального гарнізонного існування. Ті два дрібні факти були вельми знаменні.
В такому стані внутрішнього збурення перебували наші співгромадяни аж до двадцять п'ятого січня. За останній тиждень крива смертності так різко пішла вниз, що після консультації з медичною комісією префектура оголосила: епідемію можна вважати за припинену. Правда, в повідомленні додавалося, що з міркувань обачності, а це, безперечно, буде схвалено оранцями, місто залишиться закритим ще на два тижні, а профілактичні заходи провадитимуться ще протягом цілого місяця. Якщо за цей період часу з'являться щонайменші ознаки небезпеки, «доведеться дотримуватися статус-кво з усіма наслідками, що звідси випливають». Одначе наші співгромадяни схильні були вважати цей додаток чисто стилістичним ходом, а ввечері двадцять п'ятого січня радісне збудження охопило все місто. Не бажаючи залишатися осторонь від спільної радості, префект наказав освітлювати місто, як у дочумні часи. На залиті яскравим світлом вулиці під холодне чисте небо висипали ватагами наші співгромадяни, сміхотливі й галасливі.
Звичайно, в багатьох оселях віконниці так і не розчинилися, і родини у важкій мовчанці проводили вечірні години, що дзвеніли від гамору натовпу. Той, хто носив ще жалобу по небіжчиках, спізнавав почуття незмірної полегкості – чи тим, що перестав боятися за життя помилуваних чумою близьких, чи тим, що вляглася тривога за своє власне життя. Але, звісно, особливо цуралися загальних веселощів ті родини, де саме в цю пору хворий боровся з чумою в
