Биті є. Макар - Люко Дашвар
Зіна підійшла до Пустовоєва, нахилилася та я-ак лясне літератора по щоці.
– Ну що? Попустило? – сказала. – Мовчи, зараза, бо ноги повисмикую…
– Ноги повисмикую… Та як ти смієш?! Доярка! Так має право казати тільки моя Люсі!
Новаковський сунув до дверей, ловив себе на думці, що йому буде шкода, якщо ці дивакуваті люди… загинуть. Вийшов у холодний січневий світанок: посеред камуфляжного одягу чоловіків навколо фабрики, сірого ранкового снігу око різала біла, наче квітка крокусу, пляма. Новаковський напружився. А от і доня…
Його тої ж миті оточили міліцейські офіцери, цивільні, «сігмівці».
– Що? Який він? Який з вигляду, щоби не помилитися?
Який з вигляду? Новаковський аж закляк від несподіваної думки.
– Дайте хвилину… Зараз повернуся, все розповім.
Ішов до Нані, карколомне відкриття прибивало до землі, та не зрушило твердині принципів: є тільки одна людина, заради якої Ярослав Михайлович Новаковський ладен Богові глотку перегризти. Нані…
– Урятуй його, – уперто повторила доня.
– Уже рятую, – утомлено сказав Новаковський. – Іди до машини, Нані. Нема чого тобі тут робити. Боря!
Новаковський стояв посеред схвильованих міліцейських чинів і цивільних, проводжав поглядом Нані, яку Боря Рудь уже садовив до позашляховика.
– Терорист такий… Молодий, довге світле волосся. У бейсболці. Не помиліться. Там заручників до біса…
– А той, що його поранили? – втрутився вусань із «Сігми».
– Заручник… – хижо вишкірився Новаковський.
Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.
– Макаре! Будь людиною. Розв'яжи руки й дай камеру, – благав. – Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього – відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв'язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!
– Життя – багно! І нам уже ніхто не допоможе! – вигукнув Костя. – Бо ми – скоти…
– Котра година? – спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу – блідий, як та примара.
– Пів на шосту, – зітхнула Зіна. – За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…
– У мене нема реєстру, – прошепотів. – А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя – багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?
– Безумовно! – потвердив Костя.
Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні. Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:
– Заплати, Сашо! Заплати спочатку!
– Ей, терористе! Стріляй у мене! – загорлав Костя.
– Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! – утрутився літератор. – Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!
– Що за реєстр?! – намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.
– Реєстр?! Це моє спасіння… – Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. – Головний документ. Правда. Без нього…
– Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… – Горила говорив напружено, ніби над силу. – Може, й реєстр твій там…
Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.
– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу. Відштовхнув.
– Сам! Сам, Зіно!
Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.
– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…
– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.
– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.
– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…
– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!
– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.
– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.
– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!
До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.
– Штурм! – наполягали «альфівці».
Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз'їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:
– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;
– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об'єкт.
Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…
Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.
Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.
– Шоста…
Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.
– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.
– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.
– Слухаю… – прошепотів Макар.
– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв'язання проблеми.
– Яким чином?
– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?
– Я вам… вірю.
– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.
– На фіга?
– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?
– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.
– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов'язково необхідно виконати.
– Хай підходить…
– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…
Макар розсміявся азартно й нахабно.
– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв'язок, весело зиркнув на заручників.
– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.
– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не
