Биті є. Макар - Люко Дашвар
Пузатий Потапов знітився.
– А ти, Ваня?
– Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.
– Життя – багно! Я теж залишаюся, – похмуро розсміявся Костя.
Вова знизав плечима:
– Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…
– Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, – розгубився літератор.
– Попутного вітру, Геракле, – зітхнула Зіна.
– Доярка! Як ти тільки смієш… – пхикнув Пустовоєв. – Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію… з якогось небезпечного кута.
Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна – міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя – філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня – людина. Отой другий – слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?
– Люди… Схаменіться. Ідіть геть, – прошепотів. – Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.
Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:
– Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.
Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.
– Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.
Літератор дістав гроші, схлипнув.
– Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…
Ваня склав гроші, простягнув механіку.
– Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…
Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.
– Зіні гроші більш потрібні.
Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.
– Ох і сука ти, Сашко!
– Так, Зіно. Я ще та сука, – прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. – Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?
– Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… – вигукнув літератор.
Ваня Корбут підняв вгору руку – всі стихли.
– Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви – заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій – тобі віддам, терорист хріновий.
– У тебе був бронежилет? – Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.
– Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. – Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: – Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать – не тронуть.
– Ваня! Сховай реєстр у себе, – сказав механік. – Для мене він – останній шанс.
Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.
– План такий… Саша телефонує і каже, що здається. Я зараз обережно відчиняю двері, і ми… чекаємо гостей. Не сціть, люди! Прорвемося.
– Товаришу військовий! Ваня! Мені дуже страшно! – зізнався Геракл.
– Агонія, агонія… Скільки можна? Коли стрілятимуть? – захитався Костя.
Зіна вхопила його за руку.
– Замовкни, алкаш! Померти поспішаєш?
– Краще у гівні жити?
– Костю, Костю! Отак і сидіть! – Вова навів на алкаша смартфон, клацнув. – Супер!
– Вовчик! – Макар раптом зрозумів, що готовий до всього. Навіть померти. – Якщо мене… завалять… Розкажеш?…
– Ми вже в Інтернеті, чувак, – усміхнувся Вова.
– Круто… Ну, тоді гра справді тільки починається.
Стиснув долоні в кулаки.
– Вов’! Подаруй бейсболку! На пам’ять…
Вова жбурнув бейсболку з кута через увесь хол до механіка.
– Лови!
Бейсболка не долетіла, впала посеред холу.
– Годі гратися. Приготуйтеся! – Ваня Корбут швидко йшов від прочинених дверей. Підняв бейсболку, кинув Макару, впав поряд.
– Зачекай! – Макар згадав про Марту. Вийняв із кишені пакет із компроматом, дав Вані. – Це треба під холодильник у кухоньці сховати.
Ваня кивнув, побіг з пакетом на кухоньку.
– Не ворушіться! – наказував на ходу.
– А давайте зробимо групове фото! – відчайдушно хоробро запропонував із кута Геракл. – Потім… Коли все скінчиться.
– Обов’язково, – прошепотів Макар і натягнув на голову бейсболку.
– О! Тепер наш терорист – викапаний Вовчик, – сказала Зіна.
Усе тільки починалося.
«Сігмівці» рвалися, як пси з ланцюгів, та їх відсунули менти: охолоньте! Треба було краще охороняти! Без вас управимося! «Альфівці» перевіряли набої, цивільні переполошилися: невже без штурму не обійдеться?… Місто прокинулося. На вулицях з’явилися люди. Місце події оточили, щоби ніхто й на сто метрів не наблизився. Цікавим відповідали: антитерористичне навчання. Коли скінчиться? Усе тільки починалося.
Блідий розлючений Новаковський учепився в руку командира «Альфи», уперто дивився на захоплену будівлю.
– Тільки без фанатизму!
– Ярославе Михайловичу! Це падло на ваші переговори насрало, а ви… «без фанатизму»! Він мені за цю ніч… під цим кущем… по повній заплатить…
– Заручників збережи, мать твою… Хлопця пораненого до лікарні треба… – навіював Новаковський.
Підбіг переляканий Рудь – мобільний у руці тремтить.
– Вас…
– Алло! – крикнув Новаковський у трубку. – Макаров! Ти?
– Вхід вільний. Забирайте заручників, – почув голос білявого гада.
Не встиг і усвідомити почуте. Клац. Немає зв’язку.
– Що? Що? – Новаковського оточили офіцери.
Новаковський обернувся до захопленої будівлі: на слабкому вітрі рипіли прочинені двері парадного входу.
– Усе, – прошепотів. – Штурм відміняється. Ідіть, хлопці. Він віддає заручників…
Рівно о пів на сьому раптом усе стихло. Навіть відчинені двері фабрики хилиталися беззвучно. Тільки нахабні горобці не прислухалися до моменту, цвірінчали як навіжені. Люди навколо будівлі завмерли, як звірі перед нападом. Командир «Альфи» махнув рукою: вперед! Сіра маса стрімко, хижо, беззвучно полилася до фабрики. Новаковський застиг: усе, що міг… Усе!
«Альфівці» вже дісталися будівлі. Шарпонули двері, відскочили на крок, ніби ті двері зараз вибухнуть, завмерли… Напружилися – порвемо сук!
Уперед! Зірвані з завіс двері розбили вітринне скло холу. Посипалося… Світ умить наповнився багатоголосим метушливим гамором. «Альфівці» ввірвалися в хол – одна група до заручників у куті, друга – до Макара і Вані Корбута, третя коридором…
– Наших не видно, не ворушись… – устиг прошепотіти механіку Ваня.
Макар кивнув, слабка рука смикнулася, упала на підлогу – поруч валялася клята запальничка, точна копія «макарова».
– У нього зброя! – крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.
– Ні! – Ваня випростав руку…
Повітря розірвала довга автоматна
