Биті є. Макар - Люко Дашвар
– Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, – почув Ромни голос.
– Ти мені тут поради не роздавай, – відказав хижо. – Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.
– Ну… Бог у поміч. – Рома позіхнув, поплентався геть.
Новаковський гукнув Рудя.
– Дзвони йому! – наказав хижо.
– Я уже пробував, – забелькотів Боря. – Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…
– Що Нані?!
– Нані знає…
– Ти що верзеш?! Звідки?
– Він їй SMS-ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.
– І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? – Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.
За п'ять хвилин рівним, як мертва ріка, голосом Нані продиктувала татові новий номер механіка. Запитала:
– Де він?
– Тобі тут бути не треба, – вислизнув Новаковський. – Тут… усе за планом. Нормально… буде.
Макар утратив кров і відчуття часу. Хитався, блукав фабрикою, заглядав у кожен куток – реєстр… На стіни витріщався: ви реєстру не бачили? Без реєстру вся забава ніц не варта. Хіба що переконатися: ті нові хазяї – скоти. Усе шкереберть: тканина по підлозі, машинки у воді… Навіщо витрачати півтора лимона, захоплювати фабрику, щоби потім знищити її? Не розумів.
Сил бракувало. Падав-спинався. Пов'язка на плечі давно промокла. Сів на сходи, що вели на другий поверх, притулився до стіни.
– Ну… Принаймні зайшов… І втримуюся поки…
Отут, на сходах, його і знайшла Зіна. Присіла поряд.
– Е! Командире! Пішли. Справу робити треба…
– Яку справу? – запитав тоскно.
– Добу протриматися.
– Що станеться за добу?
– Я сто баксів отримаю, – обережно нагадала Зіна. – Якщо твоя ласка…
– А-а… То ти по гроші прийшла…
– А ти по що? – образилася Зіна. – По сині очі? Ходімо вже, бо мужики кіпішують. Кості в туалет конче треба, Геракл гикає від жаху… Надворі метушня якась…
– Добре, – погодився смиренно, та встати сил не стало.
Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп'явся – як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.
– Боря?… – здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?
– Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, – нахабно.
– Макаров?… – голос Рудя трепетав. – Ти… Це ти вчудив?
– Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! – процідив. – Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!
– Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…
– Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…
– Що ти пред'явиш? Пресі…
– Є дещо! Вагомий аргумент, – хижо прошепотів Макар, відрубав зв'язок. «Реєстр знайти!» – билося.
– Пішли! – наказав.
– Що? Справи зрушуються? – обережно запитала Зіна.
Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.
– Міг би вже й доплатити, – бурчала. – За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…
Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.
– Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? – засмутився.
Цьомнув у губи насторожену Марту:
– Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…
Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.
Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка – ні жива, ні мертва.
– Господи! – до ікон. – Що робити?!
Розревлася коровою – ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по-швидкому а інше – щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, – навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, – усе марно. По руках і ногах зв'язана!
Години зо три мучилася – що робити? Генералові телефонувала: як справи, бо вона… хвилюється за Баклана надто. І тільки коли почула, що до ранку «інцидент буде вичерпано за будь-яких умов, так що чекай, лялечко!», перехрестилася і набрала номер механіка.
– Марто?… – Він відповів одразу, та не це вразило бідаху в саме серце. Ніколи раніше в коханого не було такого чистого, наче прозорого, сумного голосу.
– Сашко… – прошепотіла безпорадно. – Нас можуть чути… Де мої… Ти розумієш…
– При мені, – тихо розсміявся механік.
– Мені треба…
– Ти не виконала мого прохання, сонце!
– Дай мені двадцять хвилин. Я… спробую…
– Чудово. Ти пам'ятаєш? Ім'я замовника і… Нані. Ти говорила з Нані?
– Я… спробую.
– Чудово… – повторив утомлено.
– А як… я отримаю свої… папери?
– Хочеш, викину тобі у вікно?
– Господи, Сашко!
– Жартую, сонце… – ледь прошелестів. – Не хвилюйся… Є в мене тут надійна схованка. Нікому не скажу, та ти здогадаєшся. Ти би теж там сховала… Якщо зі мною щось… Отам і відшукаєш… Зрозуміла?
«Під холодильником?» – ледь не ляпнула Марта. Схаменулася.
– Безумовно… Я… зателефоную… За двадцять хвилин.
– Чудово, – безбарвним голосом утретє повторив механік і відрубав зв'язок.
Марту підкинуло: скоріше, скоріше! З ім'ям замовника – просто. Поки їхатиме на Оболонську набережну до Нані Новаковської, придумає, на кого звалити. Хіба мало покидьків навкруги? Та Марта з ходу зо два десятка прізвищ назвати може тільки з найближчого оточення Сердюка. І як вона раніше до цього не додумалася? А от чим панянку переконувати…
Таксі мчало надто швидко – геть нема часу слова дібрати. Марта знічено зиркала у вікно – сніги, сніги, – перебирала думки – ніяк не могла зрозуміти, що повинна сказати суперниці. Дівчина, може, взагалі спить… Може, давно забула хлопця. А Марта як із конопель. «Однаково, – вирішила. – Головне, щоби підтвердила, що я з нею розмовляла. І хай зрозуміє… Це просто доля. Мужчина… Справжній мужчина… горить коханням лише після того, як під його ногами підґрунтя справжньої справи. І що тут поробиш? Я би сама не зрозуміла Сашка, якби він кинувся каятися перед Нані, а не рятувати свою… фабрику…»
Остання сентенція здалася Марті беззаперечною істиною. І з нею, Мартою, Сашко… заради справи. Як гірко! Варто попередити юну панянку. Ну навіщо їй таке горе?
Нані сиділа у вітальні з альбомом Курцвайля на колінах. «Жінка у жовтій сукні». Так і прикипіла, коли служниця Галя посеред ночі повідомила:
– Гостя до вас…
– Знаю… – сказала
