На краю ненависті - Уляна Пас

- Про що розповісти? - криво посміхається. - Про те, що спиш з моїм нареченим? Як ти могла, Аміно?!

- Я знаю, що між вами все скінчено, - намагаюся говорити твердо. Потрібно відстоювати свої почуття до кінця. А Альбіна зрозуміє, повинна зрозуміти. 

- Та невже? - фиркає. - Ти і на дачу поїхала, щоб бути поряд з ним, чи не так? І на роботу до нього влаштувалася? Я до останнього не вірила, що ти можеш так вчинити. Коли ви разом поїхали у місто, вірила, що це просто допомога Яна моїй хворій сестрі. Як би не так.

- Послухай! Ян не кохає тебе! Чому ти не можеш цього прийняти? - на нас оглядаються люди, і мені неприємно від цього факту, але сестрі, схоже, байдуже. 

- Я знаю, що кохає! - сичить Альбіна. - Це ти з'явилася і запудрила йому мізки! Яка ж я ідіотка! Вірила тобі до останнього! Навіть Ваньку послала на три букви, тому що він говорив жахливі речі про тебе! Схоже, доведеться вибачатися.

- Що? - тепер все стало на свої місця. Схоже, Ваня все ж таки виконав свої погрози і розповів усе Альбіні. Напевно, зробив це через образу, але все одно цей вчинок зовсім його не виправдовує. 

- У тебе ще є шанс залишитися моєю сестрою, Аміно, - несподівано Альбіна наблизилася і поглянула на мене повним неприязні поглядом. - Просто збери свої речі і зникни з нашого життя на деякий час. У тебе це так добре виходить. 

- Я не збираюся тікати! - впевнено відповідаю. - Мені подобається Ян, а ти маєш змиритися. Зі мною чи без, ваші стосунки все одно приречені. 

- Це ми ще подивимось! - сичить сестра і, розвернувшись на високих підборах, прямує до свого автомобіля. 

Я ж продовжую стояти на місці, наче вкопана, і не знаю, що робити далі. Ми з Альбіною ніколи не сварилися і тепер мені здається, що між нами величезна прірва. Як повернути її довіру - не знаю. А ще не знаю, як тепер бути з Яном. 

Повернувшись у квартиру, довго ходжу туди-сюди і намагаюся зібратися. Звісно, я розуміла, що розмова з сестрою буде саме такою, але не думала, що все станеться так швидко. 

А ще Ваня. Донедавна мій найкращий друг тепер став зовсім чужим. Образившись, поїхав до Альбіни й усе їй розповів. Хіба чоловіки так вчиняють?

За важкими роздумами навіть не помічаю, що на вулиці зовсім темніє. І лише коли в дверях чутно шарудіння, розумію, що Ян повернувся. 

Швидко прямую до дверей, адже нам терміново треба поговорити, але так і завмираю з відкритим ротом, коли бачу хмурого Яна. 

- Що сталося? - одразу стає не по собі від розуміння, що Альбіна встигла поговорити і з ним. 

- Я скучив, маленька, - Ян так ніжно пригортає мене до себе, що на деякий час я просто відкладаю усі проблеми. - Пробач, що так довго.

- Поясниш, що сталося? - заглядаю йому в очі, очікуючи наступних слів. Ми так і стоїмо серед коридору, обійнявшись. 

- Мені доведеться полетіти з батьком у Мюнхен. Операцію проводять там, і я не хочу залишати його у такий важкий час, - відповідає стримано. - Ти... готова чекати на мене тут?

- Звісно, - одразу ж відповідаю. - Чесно, ти мене налякав. Я то думала, сталося щось жахливе. Звісно, ти маєш бути поряд з батьком. Тільки як бути з редакцією? У нас новий випуск через два тижні і свято на честь дня народження журналу.

- Усю роботу вестиму через інтернет. Операція за день до виходу журналу, тому я думаю, що встигну повернутися. Зараз частина моєї роботи перейде на Валерію. Ну і на тебе. Будеш усе контролювати, поки мене не буде. 

- Добре, - киваю і вибираюся з обіймів чоловіка. - Давай замовимо щось поїсти. Я хотіла приготувати, але... не змогла.

Про зустріч з Альбіною мовчу. Зараз у Яна і так багато проблем, тому не хочеться навантажувати його ще й цим. Хочеться вірити, що за ці два тижні, поки його не буде, стосунки між нами налагодяться. 

- Я дійсно голодний, крихітко, - Ян наздоганяє мене уже в кімнаті та пригортає до себе. Його уста швидко знаходять мої - і усі проблеми миттєво стають такими далекими. - Хочу одразу десерт.