Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
– Це звідки? Звідти? – натякнув Іван на походження пістолетів своєму далекому знайомому по колишнім праворадикальним справам.
– Не сумнівайся, – знайомий справляв враження людини, яка знала толк у поводженні з механізмами, що стріляють. – Але більше нічого немає, – і розвів руками. – Хіба гранатомет?
– Та ні, дякую. Куди ж воно все подівалося? Там же тисячі стволів?!
– Ну, всім же якось жити треба. Порозбирали… Бо хто його знає, як воно далі обернеться…
Дійсно, про це мало хто знав. Час наче завмер і нагадував бетонну плиту, що придавила цілу країну. Кілька тисяч людей тримали ту брилу на своїх плечах, щоб вона остаточно не впала на людей, дехто приєднувався до тих, хто тримає, а дехто тікав, злякавшись майбутньої катастрофи. Щоправда, немало жило в той самий час і таких, які взагалі не звертали уваги на довгу тінь смерті. Їм було байдуже.
– Ну, що будемо робити далі? – запитав сумно Іван, коли вони сиділи в машині і збиралися їхати зі Львова. – З цим, – кивнув головою на ПМ, – багато не навоюєш. Таке…
– Слухай, я тут хлопців знаю з Рівного… – Саша швидко пригадувала імена і гортала довідник у мобільному. – Та ти і сам їх, напевне, знаєш… Як не знаєш, так чув: Сашко, він же – Сірий.
Іван посміхнувся – ну, як це він не чув про Сірого? Сашко був такою собі легендою правого руху України – повоював, звісно ж, у Чечні, кажуть, був навіть особистим охоронцем Джохара Дудаєва. Коли повернувся, не давав про себе забути правоохоронним органам – то побив когось, то когось хотів начебто вбити, словом, весело жив чоловік. Цікаво, що народився він у Росії, в Пермській області, де його батьки перебували в засланні через участь в УПА. Отже, своя людина, наразі, хоча б не здасть «мусорам» – так точно.
– Думаю, Сашко має зброю. Бо якщо він немає, хто ж тоді взагалі зараз зі зброєю в цій країні?!
– Поїхали? – запитав Іван, хоча вже давно вирулював автомобіль з парковки. – Якось знайдемо.
І дійсно, знайти Сашка Білого у Рівному виявилося просто. За півгодини після приїзду – а насунув дуже пізній вечір – вони вже зустрічалися в кафе й обговорювали ситуацію.
– Я вам ось що скажу… – Сашко жив і говорив безкомпромісно, він точно знав, де біле, а де чорне, можливо, саме тому йому і дали такий позивний – Сірий, хтозна. – Так от, скажу я вам наступне: Хазяїн не зупинеться. Навіть якщо б і захотів, то Кремль не дозволить!
– Ти гадаєш, за вбивствами на Майдані стоїть Москва?
– А коли в Україні було інакше?! – видихнув Сашко.
Тут важко щось насправді заперечити.
– Ти ж наш девіз знаєш: смерть Кремлю! Бо поки Кремль стоїть, Україні спокійно не жити. Це аксіома! Який би цар там не прийшов: Єльцин, Путін чи якийсь ліберал – рано чи пізно його однак потягне в Україну! Хіба ні?
– Сашко, та з тобою ж ніхто не сперечається! – Саша розуміла, що Сірий намагається їх перевірити, натиснути, побачити, що вони за одні, бо насправді знайомі вони були не дуже близько – так, віталися, брали колись участь в акціях разом, проте, не більше. Скільки таких людей там було і загуло, і скільки з них перекинулися на бік «контори», стали працювати на інші спецслужби?
– Треба до війни всім готуватися! – нарешті Сашко випустив пар і заговорив про конкретні речі. – А війна буде, не сумнівайтеся. Потрібно збирати нормальних хлопців, діставати зброю, готувати їх…
– Сашко, ми, до речі, до тебе чому заїхали…
– А чому? – Тут Сірий наче справді здивувався, навіщо вони тут сидять.
– Ну, поспілкуватися, само собою. Але нам зброя потрібна, розумієш. Тому що ти правий – буде війна. Зброя потрібна Майдану. Ти ж бачив, що коїлося вчора? Що відбувалося сьогодні? Тітушки, «беркутня», вевешники – всі з рушницями, світло-шумовими гранатами. І куди нашим проти них з дерев’яними щитами і палицями? А вони ж не заспокояться!
– Так постріляли ж кілька мусорів, я по телевізору чув. Чи правда? – Сірий із запитанням подивився на Сашу.
– Важко сказати. Особисто я не бачила. Думаю, хтось з майданівців, може, і мав із собою мисливську зброю. Але таких дуже мало. Та й там автомати на тому боці. І що ти проти Калашникова мисливською рушницею зробиш?
– Ну, ми, слава Ісусу Христу, калашів достатньо маємо, – Сашко вмить став серйозним. – Так що нас вони просто так не візьмуть. Якщо взагалі на західну посміють сунутися. Але спочатку ми своїх мерзотників по прокуратурах та по судах і мусарнях перестріляємо… Бо якщо їх не перестріляти, вони по трупах знову на гору залізуть і командувати почнуть!
– Так даси нам кілька стволів? – з надією запитала Саша. – Дуже треба людям у Києві!
– Ні! – Сашко напружився і опустив голову, дивився з-під лоба, наче зараз у нього лиходії намагалися забрати найдорожче в житті.
– Ну, тоді продай.
– Ні. Нам тут самим не вистачає на всіх. А вам у Києві воно точно не допоможе, вас все одно, як куріпок, перестріляють на вулицях.
– Сашко, що ти говориш? Не дай бог!
– От побачиш!
– Ну, тоді поїхали з нами до Києва! Бери своїх хлопців, зброю – допоможете охороняти Майдан.
– Ні, це безглуздо – лізти в пастку. Там все вирішене, не сьогодні, так завтра…
– Звідки ти знаєш?!
– Відчуваю. Досвід. Та й весь час про це думав: як би я вчинив, якби захотів залізти в Україну своїм військом, що б там таке мало б статися? Так що логіка мені підказує, що доведуть вони до великої крові на Майдані, а потім – і до війни.
– Громадянської? Між тітушками й олігархами? – Сашу вже почав дратувати цей тип, який вдавав із себе досвідченого політолога-прогнозиста, тому вона не втрималася від сарказму.
– Та хто його знає, варіантів багато. Головне для них в іншому – підготувати ідеологічний плацдарм для вторгнення, щоб
