Біле Ікло - Джек Лондон
У сан-квентінській тюрмі він вважався за невиправного. Жодна кара не могла його зломити. Він ладен був краще вмерти, змагаючись до останку аніж жити упокореним. Але що запекліше він боровся, то жорстокіше ставилося до нього суспільство, і від цього він ставав ще лютіший. Гамівна сорочка, голод, побої нічого не могли вдіяти з Джимом Голлом, а проте тільки їх він і знав. Так поводилися з ним змалечку, коли ще він вештався по глухих завулках Сан-Франциско й був у руках суспільства м'якою глиною, що могла вилитись у яку завгодно форму.
Опинившись утретє у в'язниці, Джим Голл натрапив на такого тюремника, що був ледве чи меншим звіром, ніж він сам. Тюремник нечесно вівся з ним, брехав на нього наглядачеві, підривав останню довіру до нього й кривдив, як тільки міг. Відрізнялися вони один від одного лише тим, що в тюремника була в'язка ключів і револьвер, а в Джима Голла — самі голі руки й зуби. І от одного разу він кинувся на свого ката й, немов звір, угородив зуби йому в горло.
Його посадовили в камеру для безнадійних злочинців, і там прожив він три роки. Камера була геть уся оббита залізом — і підлога, і стеля, й стіни. Жодного разу за цей час він не виходив з неї, і жодного разу не бачив ні неба, ні сонця. Удень навколо нього був присмерк, а вночі — чорна тиша. Його живцем було поховано у цій залізній могилі. Він ніколи не чув людського голосу, не бачив людського обличчя. Коли йому просовували їжу, він гарчав, наче дикий звір. Він ненавидів геть усе на світі. Цілі дні й ночі він міг виттям виливати свою лють, а тоді на кілька тижнів чи й місяців замовкав цілковито, і чорна тиша пожирала йому душу. Він був людина, а заразом і страховище, і то таке жахливе, яке може з'явитися тільки в хворобливій уяві.
І ось одної ночі він утік. Наглядач уважав, що це річ неможлива, а проте, виявилось, що камера порожня і на порозі її лежить тіло забитого тюремника. Два інших трупи позначали шлях, яким він продерся з тюрми до надвірної стіни. Щоб не зчиняти галасу, він задавив їх руками.
Забравши зброю забитих тюремників, він, живий арсенал, утік у гори, переслідуваний організованою силою суспільства. Величезну суму золотом обіцяно за його голову. Пожадливі фермери полювали на нього з рушницями. Його кров'ю можна було викупити заставлене майно або послати сина до коледжу. В ім'я загального добра громадяни взялися до зброї й пішли розшукувати злочинця. Цілу зграю собак-шукачів пустили по його слідах. Нишпорки закону, шпиги, яких наймало суспільство, вистежували його день і ніч за допомогою телефону, телеграфу та спеціальних поїздів.
Часом люди натрапляли на нього і або героїчно ставали з ним до бою, або ж ганебно втікали, охоплені панікою, перестрибуючи через колючі загороди, й наступного дня за сніданком ціла країна із захопленням читала про те в газетах. Забитих і поранених після сутичок з Джимом Голлом відвозили до міста, а їхні місця заступали інші, яким подобалось полювати на людину
І враз Джим Голл зник. Собаки-шукачі кидались на всі боки, але марно. Озброєні люди в далеких долинах спиняли невинних фермерів і вимагали посвідчень особи, а труп Джима Голла охочі до винагороди знаходили в десятках місць.
Тим часом у Сьєрра-Вісті також читали газети, але не так із цікавістю, як із тривогою. Жінки були налякані. Суддя Скотт глузував з них і жартував, хоч і не дуже мав на те підстави. Річ у тім, що якраз коли він мав іти у відставку, перед ним стояв у суді Джим Голл, і саме суддя Скотт ухвалив йому останній вирок. Тоді ж таки, в суді, привселюдно Джим Голл погрозився, що настане день, коли він помститься на судді за цей вирок.
Того разу справедливість була на боці Джима Голла. Він не був винен у злочині, який йому просто «пришили», як то кажуть злодії та поліцаї, та й запроторили у в'язницю. А що він вже двічі давніше був засуджений, то суддя вліпив йому п'ятдесят років ув'язнення.
Суддя Скотт не знав усієї суті справи, він і гадки не мав, що бере участь у змові поліції, що свідчення були неправдиві й перекручені і що Джим Голл зовсім не винен у тому злочині, який йому накинули. Знов же, і Джим Голл не знав, що суддя не розглянув добре справи, й певен був, що він заодно з поліцією, якщо чинить йому таку велику кривду. Тож коли Джим Голл почув, що його засуджено на п'ятдесят років життя не кращого за смерть, то він, і без того ненавидячи цей лихий світ, так оскаженів і розлютувався, що аж чоловік шестеро його запеклих ворогів у синіх уніформах мусили на нього накинутись, щоб збити його з ніг. Уважаючи суддю Скотта за найголовнішого свого кривдника, він виливав на нього всю лють і загрожував майбутньою помстою. Потім він пішов у свою могилу… І оце втік з неї.
Про все те Біле Ікло, звісно, нічого не знав. Але між ним і Еліс, дружиною хазяїна, існувала змова. Щовечора, після того, як усі мешканці Сьєрра-Вісти розходилися спати, вона впускала його у великий передпокій. А що Біле Ікло не був кімнатний собака і в домі спати йому не дозволялося, то вона раненько вставала й випускала його надвір, перш ніж хтось прокинеться.
Однієї ночі, коли весь дім міцно спав, Біле Ікло раптом прокинувся і тихенько лежав собі далі. Так само тихенько потягнувши носом повітря, він відчув присутність чужого бога, а незабаром почув і рухи його. Біле Ікло не зняв крику, він не мав такого звичаю. Чужий бог ішов нечутно, але Біле Ікло ішов ще нечутніше, в нього ж не було одягу, щоб шарудів.
Він ступав геть зовсім безшелесно. У Пустелі він не раз полював на лякливу дичину й знав, як багато важить напасти зненацька.
