Дженні Герхард - Теодор Драйзер
Так, сенатора Брендера цілком можна було назвати людиною, що досягла успіхів, але попри все те він відчував, що в його житті чогось не вистачає. Він ще не зробив усього, що хотів. Ось йому п’ятдесят два роки, у нього незаплямована репутація поважного, шановного й видатного діяча, але він самотній. Мимоволі він знову й знову думав про те, що поруч немає нікого, кому він був би дорогий. Власна кімната часом здавалася йому дивно порожньою, і він відчував огиду до самого себе.
«П’ятдесят років! — часто думав він. — І сам-самісінький...»
Цього суботнього вечора, коли він сидів у себе в кімнаті, до нього тихенько постукали. Він у цей час міркував про те, яке минуще все в цьому світі — і життя, і слава, і яка безплідна з цього погляду його політична діяльність.
«Скільки ми б’ємося, щоб завоювати якесь становище, — думалося йому. — А мине кілька років, і як мало все це важитиме для мене!»
Він підвівся, розчинив двері і побачив Дженні. Вона запропонувала матері віднести білизну, не ждучи понеділка, щоб здивувати сенатора швидкою роботою.
— Заходьте, — сказав Брендер і, як і першого разу, люб’язно пропустив її вперед.
Дженні увійшла, чекаючи похвали за те, що вони так швидко впоралися, але сенатор навіть не помітив цього.
— Ну, мила панночко, — сказав він, — як ви поживаєте?
— Дуже добре, — відповіла Дженні. — Ми з мамою вирішили не чекати понеділка, а принести вам білизну сьогодні.
— О, це зовсім однаково, — недбало кинув Брендер. — Покладіть он там, на стільці.
Дженні, не подумавши про те, що їй ще не заплатили, зібралася йти, але сенатор затримав її.
— Як поживає ваша матуся? — привітно запитав він.
— Добре, — просто відповіла Дженні.
— А ваша сестричка? Їй краще?
— Лікар каже, що краще, — відповіла Дженні.
— Сядьте, — сказав сенатор. — Я хочу поговорити з вами.
Дівчина сіла на стілець, який стояв поруч. Злегка відкашлявшись, сенатор вів далі:
— А на що хвора ваша сестра?
— У неї кір, — пояснила Дженні. — Один час ми навіть думали, що вона не виживе.
Слухаючи дівчину, сенатор пильно придивлявся до її обличчя, і воно здавалось йому надзвичайно зворушливим. Вона так бідно одягнена і так захоплюється його високим становищем. Він на мить відчув сором за багатство й розкіш, у яких він жив. Що й говорити, доля високо піднесла його.
— Я радий, що їй краще, — м’яко сказав він. — А скільки років вашому батькові?
— П’ятдесят сім.
— Він одужує?
— Так, сер. Він вже встає з ліжка, тільки поки що не виходить з дому.
— Здається, ваша матуся говорила, що він за фахом склодув?
— Так, сер.
Брендер добре знав, що місцева скляна промисловість переживає кризу. Це було одним з наслідків останньої політичної кампанії. Мабуть, становище Герхардтів справді дуже важке.
— Ваші молодші брати й сестри всі ходять до школи?
— Т-так, сер, — із запинкою відповіла Дженні. Їй соромно було признатись, що один з братів покинув навчання, бо в нього остаточно розлізлися черевики. І її мучило, що довелося збрехати.
Сенатор на хвилину замислився, потім, збагнувши, що в нього немає більше причини затримувати дівчину, встав і підійшов до неї. Вийнявши з кишені кілька кредиток, він подав одну Дженні.
— Ось, візьміть, — сказав він. — Передайте вашій матусі, щоб вона витратила це на власний розсуд.
Збентежена Дженні взяла гроші; їй не спало на думку подивитися, скільки їй дали. Вона губилася в товаристві такої надзвичайної людини, у її чудовому приміщенні, і погано розуміла, що робить.
— Спасибі, — сказала вона. — Ви призначите нам, у який день приходити по білизну?
— Так, так, — відповів він. — Приходьте по понеділках. В понеділок увечері.
Вона вийшла, і він замислено зачинив за нею двері, його інтерес до цих людей був не зовсім звичайний. Безперечно, бідність і краса — поєднання, до якого важко залишитись байдужим. Він сів у кріслі, і його охопили приємні думки, навіяні відвідинами Дженні. Чому б йому не допомогти цій родині?
— Треба дізнатися, де вони живуть, — вирішив він нарешті.
І наступні тижні Дженні регулярно приходила по білизну. Сенатор Брендер все більше цікавився нею і незабаром зумів перемогти боязкість і ніяковість, які опановували її в його присутності. Допомогло в деякій мірі й те, що він почав називати її просто на ім’я. Це почалося з третіх відвідин Дженні, і потім, майже несвідомо, він почав все частіше називати її так.
Навряд чи можна сказати, що це виходило в нього по-батьківському, — таке ставлення до кого-небудь було дуже мало йому властиве. Але, розмовляючи з цією дівчиною, він відчував себе якимсь особливо молодим і нерідко запитував себе, невже вона не помітить і не оцінить, що в ньому ще стільки юнацького.
А Дженні зовсім полонили блиск і розкіш, які оточували цю людину, і — хоч вона цього й не усвідомлювала — сам Брендер. Таких чарівних людей вона ще ніколи не зустрічала. Все, що належало йому, було прекрасне, все, що він робив, — благородне, значне, гідне пошани. Невідомо звідки, можливо, від якихось своїх німецьких предків, Дженні успадкувала здібність розуміти й цінувати все це. Жити треба саме так, як живе ця людина. Особливо подобалась Дженні його великодушність.
Захоплення сенатором Дженні перейняла частково від матері, у якої голос почуття завжди перемагав голос розуму. Коли Дженні принесла їй десять доларів, м-с Герхардт була в нестямі від радощів.
— Я тільки на вулиці побачила, скільки тут грошей, — сказала Дженні. — Він сказав, щоб я віддала їх тобі.
М-с Герхардт взяла папірець і, обережно тримаючи його в долонях, чітко уявила собі сенатора — його ставну фігуру, люб’язне поводження.
— Що за людина! — сказала вона. — Яке в нього добре серце!
Цього вечора і наступного дня м-с Герхардт тільки й говорила, що про цього казкового багатія, про те, який він, без сумніву, добрий і великодушний! Коли справа дійшла до прання, вона терла його білизну трохи не до дірок, відчуваючи, що як би
