Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика — то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла.
Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, Кралевич не піддавався.
— Лях знає Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska i Moskwa!..[15] Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції сто літ раніше, ніж у Росії, друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по–нашому, а не по–поль–ськи — все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк — то московські.
Отець декан набирався поваги, надумувався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменш стосовному місці вигукував:
— Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за–ми–ка–ю.
Дехто зразу підскакував і починав метушитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в промовця, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.
А Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.
— Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд — це було би зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis,[16] ce будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam,[17] — знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих,[18] а нас ледве–ледве за сотворіння Боже признають. Зрештою — так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скорше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б'ють, б'ють і ніяк до решти не виб'ють.
Мов після лазні доброї, вилазили попики із такого собор–чика. І коли таке повторилося і раз, і другий, то скінчилося на тім, що отець декан — сам! вважайте… заїхав до Сапогова і просив, просто–таки по–товариському просив Кралевича не їздити більше на соборчики.
— Ой, то, знаєте… Всі ми бачимо, всі ми розуміємо — ну коли ж не сила наша. Що ж ми поробимо? Ми всі душею з вами, вірте, але не в кожного є стільки сміливості. Вам то добре, бо у вас нема дітей. А наші священики здебільшого нарід многосімейний, нам наражатися на неласку власті не приводиться. Тому будьте добрі і не приїздіть більше на соборчики.
Отець декан просили. Але нараз отцеві деканові починало здаватися, що така просьба ніби зменшує якось деканське достоїнство, що сапогівський піп може чого доброго подумати, ніби він і справді яка велика цяця, коли його сам отець декан просять.
Тоді отець декан прибирав урядову міну, яка, до слова приточити, так мало пасувала до його круглого і трохи, вибачте, свинуватого обличчя.
— Воно я міг інакше поступити… Ви ж мене розумієте… Але я не хочу. Я хочу, щоби у мене в деканаті все було тихо, спокійно, щоби на мене люди не нарікали.
Отець Кралевич обіцяв і дійсно більше не їздив на соборчики. Так і закінчилася ні на чім спроба вселити в духовенство своєї округи почуття незадоволення і, логічний висновок звідти, — протест. Почуття незадоволення, може, й існувало, але нахилу до протесту священство не проявило.
Правда, логічно мислячи, й трудно було сподіватися протесту від убогих сільських батюшок, але, на біду (чи на щастя), люди типу Кралевича не мислять логічно в певних окресах людської діяльности. Або, вірніше сказати, у них логіка своя, що ходить цілком іншими шляхами, ніж звичайна людська, і ті шляхи рідко сходяться з тими, що їх нормують будні.
Завдяки тому, що на тлі провінціальної мізероти отець Кралевич виділявся особливо, до нього ніхто не їздив із батюшок.
— Бог з ним, — говорив не один з видимою скромністю і з внутрішнім далеко складнішим почуттям. — Куди нам! То нарід учений, а ми на мідні копійки вчилися. Він засипле тебе латиною, а ти стій як баран. Бог з ним!
І, наче умовившися, не їздили до Сапогова. Хіба на храм.
Попробував було Кралевич їздити до колег, але мусив припинити. Бо, кажуть, його приїзд приймався по меншій мірі як наїзд мирно успособленого розбійника, що ото йому годи та годи, бо інакше добрий гумор з нього спаде й він може тебе зарізати. В попівськім домі, куди загостив Кралевич, підіймалася така метушня, обличчя всіх були такі вистрашені, попадя виходила вся тремтючи й не могла зв'язати трьох слів. З очей не менш переляканого господаря била, очевидно, ота «упшейма» гостинність, яка, будучи перекладеною на слово, звучала б більш–менш так: «І за яким чортом ти оце до мене явився? І коли тебе вже винесе нечиста сила з мого двора?…»
Поїхав отак отець Кралевич раз, два й скінчив. Бог з
