Невловима лірика буднів - Наталія Володимирівна Сняданко

Залишившись удвох у квартирі, Пилипко з дружиною деякий час продовжували існувати у виробленому попередньо ритмі, так ніби не наважувалися повірити, що на світі буває така розкіш, як однокімнатна квартира на двох. Вони продовжували розмовляти між собою пошепки, наче боялися, що їх почують, нечутно пересувалися вночі до туалету, навіть кохалися вони все ще за старою звичкою, шепочучи одне одному на вухо задихане «Тихше, тихше», яке ритмічним відлунням продиралося крізь тонку перегородку стіни між нашими помешканнями.

Але поступово усвідомлення власної свободи заволоділо ними. Вони почали все частіше вмикати музику і телевізор на повну потужність, спілкуватися, кохатися і сваритися між собою все голосніше, гримати дверима, виходячи вночі з туалету, і все частіше забували покласти слухавку на телефон, позбавляючи нас зв’язку. Більше в існуванні Пилипка і його дружини нічого не змінилося. Вдень вони і далі майже не виходили з дому, їли смажену на салі картоплю і дивилися телевізор, час від часу Пилипко зникав кудись вечорами, а вранці його разом із численними клунками привозила додому машина. Якби не голосна музика і сварки, що почастішали, про існування сусідів можна було б взагалі забути. Саме в цей момент я на кілька місяців виїхала з міста. А коли повернулася, довідалася, що одного дня приїхала міліція і почала обшук сусідської квартири. Пилипка вони забрали із собою. Пилипкова дружина теж «поїхала до мами». Квартира наразі порожня. Кажуть, туди час від часу навідується вуйко Зеньо зі свого «елєватора», але я ніколи його не бачила. Єдиним, що підтверджує цю чутку і нагадує про те, що тут жила родина Качок, є стійкий запах смаженої на салі бульби. Мабуть, він так ніколи і не вивітриться.