Невловима лірика буднів - Наталія Володимирівна Сняданко
Спочатку сусіди завели білого кудлатого пса і гордо назвали його Лордом, «жеби був порєдним», як пояснила мені сусідка. Але чи то народна мудрість про вплив імені на характер цього разу не справдилася, чи Лорд занадто гостро переживав невідповідність умов свого проживання до високого титулу, але цей пес став одним із найскандальніших у нашому дворі. Щодня о п’ятій ранку він починав голосно гавкати перед сусідськими дверима, що вели до спільного коридору, вимагаючи, аби його випустили на вулицю. Далі, вже на сходовій клітці, сповіщав усім, що його таки випустили, а потім, перед вікнами будинку, продовжував ранкову прогулянку видиранням вовни з хвостів сусідських котів.
Така вдача аж ніяк не могла зробити його загальним улюбленцем, тому не дивно, що з ним постійно траплялися якісь халепи. Одного разу він приповз додому закривавлений, із жалібним скавулінням і запискою, причепленою до хвоста: «Еще раз разбудіт, уб’ю суку». Невідомо, чому автор послання змінив стать Лорда, але добре принаймні те, що слова автор записки не дотримав.
Іншим разом Лорда мало не збила машина, за кермом якої хтось із сусідів розгледів власника пещеного сибірського кота Амура з третього поверху. Свого часу Лорд намагався перегризти Амурові горлянку, але в останній момент чомусь передумав. Господар автомобіля в останній момент загальмував, назавжди залишивши таємницею те, що саме було його справжнім наміром: загальмувати чи таки переїхати пса.
Часто Лорда били за викрадений із сумки неуважної господині шматок м’яса, якщо неуважна господиня, повертаючись із базару, ненадовго зупинялася поговорити із сусідкою і забувала при цьому про все на світі. Кілька разів йому пропонували отруєну їжу. Але Лорд, підтримуючи традиції всієї родини Качок, виявився напрочуд живучим і не дав звести себе зі світу.
Самим же господарям його непростий характер, очевидно, не дуже заважав. Тому вони завели ще хом’яка, за яким любив спостерігати меланхолійний Лесик, потім рибок, яких Лесик годував, а далі залишили в себе ще й приблудне кошеня, якому Лорд спершу відірвав половину вуха, а після того, як вухо загоїлося, заприязнився з ним, навіть дозволяв їсти зі своєї миски. Тваринна епопея завершилася тим, що хтось із родичів подарував сусідам крілика, мотивуючи це практичною користю і великою кількістю некошеної трави на газонах, що знімало проблему харчування. Сусіди залишили у себе ще й крілика.
Потім Лесик одружився. У це було важко повірити не лише тому, що подія трималася у великій таємниці аж до останнього моменту, коли приготування до весілля було завершено. Сама думка про одруження якось не в’язалася з тихим і сором’язливим Лесиком, який так рідко виходив з дому, що всі дивувалися, побачивши його на вулиці, і який, здавалося, крім своїх рибок і хом’яка, нікого більше не помічав. Тихішим за нього був хіба що молодший брат Пилипко, який боявся навіть задерикуватого кошеняти, яке вже встигло перетворитися на наглого кота. Пилипко рідко піднімав очі, коли розмовляв з кимось, а оскільки і на розмову він наважувався достатньо рідко, то після п’ятнадцяти років, прожитих по сусідству, я так і не можу з певністю сказати, якого кольору у Пилипка очі.
Зрештою, дивним в усій цій історії був не стільки сам факт одруження Лесика, скільки плани молодят жити разом з батьками. Всі, хто довідувався про це рішення, одноголосно зойкали: «Це неможливо!» Такої думки дотримувався весь наш будинок, усі сусідні будинки, а також родичі і знайомі родини Качок. Одностайно відреагували на цю звістку навіть шанувальники таланту пана Зеня, які одними з перших підняли чарки за здоров’я молодих у нашому спільному коридорі і ще протягом тривалого часу кожну свою зустріч починали саме з цього тосту.
Але всі ми помилялися і недооцінювали комбінаторні здібності наших сусідів. Протягом двох вечорів вони інтенсивно пересували меблі, гупали дверима, голосно дискутували і креслили на папері плани помешкання. А на третій вечір гордо покликали нас подивитися, який знайшли вихід із становища. Описати цю неймовірну конструкцію із меблів, штор, відчинених дверцят шафи і поставлених один на один стільців я не беруся. Важливим залишається результат: усі члени родини, яка відтепер складалася із цьоці Стефи, вуйка Зеня, Лесика, його дружини Свєти, Пилипка, пса Лорда, кота Гриця, крілика Ізабелли, хом’яка Лізи й акваріума з рибками, розмістилися в однокімнатній квартирі з кухнею, лазничкою, туалетом, коридором і телефоном загальною площею тридцять два квадратних метри. І протягом двох років родина мирно співіснувала, і цьому співіснуванню ніщо не заважало. Ні те, що незабаром після весілля у молодят народилося немовля. Ні те, що всі, крім цьоці Стефи, були безробітними і жили невідомо на що, точніше, на ту мінімально дозволену законодавством зарплату, яку цьоці Стефі не платили вже протягом двох років. Ні те, що вуйко Зеньо все частіше чаклував на кухні над варивом із незбагненних складників і все частіше розбивав скло в дверях спільного коридору, залишаючи сліди крові на сходовій клітці і підлозі в коридорі, яку тепер уже ніхто за ним не прибирав.
Існування сім’ї виглядало збоку доволі мирно і гармонійно, не збільшилася навіть кількість голосних сварок, переважна більшість їх, як і раніше, відбувалася між представниками старшого покоління. Молодята чи то не сварилися зовсім, чи то робили це тихо, побоюючись, аби руйнація складних меблевих конструкцій не спричинилася до нещасного випадку.
Проблеми почалися, коли вирішив одружитися Пилипко.
На той момент минуло вже три роки відтоді, як ми з Лесиком закінчили школу, і півтора відтоді, як у них з дружиною народилася
