💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Читаємо онлайн Крамниця щастя - Ольга Деркачова
що тільки й вашого, коли біля батьків. Ніяких проблем. Лиш добре вчитися.

— То ви пропонуєте не виходити заміж? — спитала Іра.

— Ні, чому ж. Заміж виходити треба. Може, просто не варто поспішати?

— А колись закохувалися більше чи менше? — питається Марина.

— Мабуть, менше, але сильніше. Ми були якісь божевільніші і якісь правдивіші, справжніші. Ми не гралися в кохання. Хоча хтозна...


Марину зараз більше цікавили її власні проблеми. А можливо, їх відсутність. Бо нема кохання — нема проблем. Марина достеменно не могла пояснити, що відбувається між нею та Олексієм. Але щось було — це точно. Тільки Марина не могла зрозуміти що. Тоді, коли вони були вдвох, він був звичайним хлопцем, але в університетських коридорах і на заняттях узагалі не зважав на неї. Марина не могла до кінця усвідомити, що він не може в університеті поводитися, як звичайний хлопець, бо ж викладає на їхньому потоці.

Іноді вона блукала вулицями й шукала знайому і вже рідну постать. Ну хіба ж не може так бути?

Вона уявляла, що він вирине десь із-за рогу, вони ходитимуть містом, питимуть каву, а потім він знову її поцілує. Але нічого не було. Так буває. Кого не хочеш зустрічати, то зустрічатимеш випадково ледве не щодня, а кого хочеш, то...

Марина постійно про нього думала. Вона крадькома стежила за Олексієм, коли він на перервах виходив з аудиторії. Вона знала його розклад занять і номер телефону. Іноді підходила до розкладу й читала його прізвище. Просто так. Їй було приємно читати його прізвище та ініціали. Вона не дзвонила йому й не мовчала в трубку, бо не хотіла дратувати, але їй подобалося повторювати про себе цифри його номеру.

Дівчина посилено вчила математику, вишукувала складні задачі, зверталася до Олексія по допомогу на перервах. Їй спокійним і холодним тоном казали, що є години консультацій. Вона приходила на консультації, Олексій пояснював їй розв’язок задачі — і все. Нічого більше. Іноді, щоправда, говорив, що таке зацікавлення математикою похвальне.

Вона соромилася й не знала, про що з ним говорити, як почати розмову. Пробувала розмовляти про математику, але виходило якось штучно. Та й це було незручно і нещиро, бо насправді Марина не цікавилася нею. Іра би їй пояснила, що це елементарне жіноче кокетство — вдавати, що цікавишся тим, що й чоловік, до якого ти не байдужа. Але Марині це здавалося якимось неправильним. Вона не любила грати в ігри, тим більше, коли справа стосувалася почуттів.


Одного разу вона наважилася підійти й сказати, що він їй подобається. Зазирнула до нього на кафедру, закликала. Він вийшов і спитав, у чому справа. «Я... я...» — замнулася Марина. Слова застрягли в горлі. Вибачилася й побігла геть. Вона не знала, що на кафедрі вже давно піджартовують над Олексієм, а Марину називають не інакше як закоханою в нього студенткою.


У Марининому місті була сувенірна крамниця, де продавали, як говорила Наталка, усілякий непотріб. Наталка не визнавала сувенірів. Мовляв, який сенс платити шалені гроші за якусь статуетку, яка просто стоятиме на тумбочці й припадатиме порохами. А ще розіб’ється — і гроші пропали намарно.

Наталка своєю патологічною любов’ю до чистоти доводила дівчат у блоці до істерики. Вона постійно щось мила, протирала, намивала, витирала. Кричала на них, що вони страшенно неохайні, стежила, аби вони не смітили, скуповувала всілякі мийні засоби. Від усього того навіть у кімнаті смерділо хлоркою.

А одного разу Наталка спробувала зробити зауваження прибиральниці на факультеті: мовляв, вона не так часто, як то треба робити, міняє воду, коли миє підлогу. Прибиральниця поскаржилася деканові. Декан був спокійним і добрим чоловіком. Закликав Наталку й просив її вибачитися, переконуючи, що техпрацівників треба поважати. Наталка запевняла, що вона поважає всіх людей, а прибиральниця просто не дуже сумлінно ставиться до своїх обов’язків. Декан зітхнув і змусив Наталку видраяти весь коридор. І вона його вимила! Коридор так не блищав, певно, із часів введення цього приміщення в експлуатацію. А Наталка кілька днів ходила з високо піднятою головою. І байдуже їй було, що відтоді її зненавиділи техпрацівники університету.

Наталка визнавала тільки практичні подарунки — ніяких м’яких іграшок, вазочок, статуеточок. А Марина, навпаки, страшенно любила різноманітні сувенірні речі, правда, їх було нікому їй дарувати, до того ж не було куди ставити. Незважаючи на це, щоразу, коли Марина гуляла містом, вона зазирала до сувенірної крамниці. Просто так. Розглядала картини, скриньки, бурштинові прикраси, шахи з якогось дорогого каменю, срібний посуд, кришталеві статуетки.

Сьогодні вона побачила там величезну намистину яскраво-зеленого кольору. Усередині неї бульбашки складалися в якийсь чудернацький візерунок. І Марина згадала Олексієве «Хочу весни». Це була справжня весняна намистина. І коштувала недорого. Наступного дня, після лекції з математики, дівчина простягнула її Олексієві: «Це весна». Він розгубився, ніяково подякував, усміхнувшись, заховав намистину в кишеню, зібрав папери й швидко вийшов з аудиторії.

«Йому не потрібна моя весна, — зітхнула Марина, — і я також».


— Як гадаєш, я гарна? — спитала вона в Наталки.

— Гарна. Ще б одяг гарний, то взагалі би ніхто повз тебе не проходив.

— Але чому на мене тоді ніхто не звертає уваги?

— У тебе є один недолік — інтелект. Не люблять хлопці розумних. А ще ти не вмієш кокетувати. От і як до тебе підійдеш — розумна, серйозна. Така, на думку хлопців, обов’язково скаже «ні». А в них знаєш, який страх відмови!

— Я

Відгуки про книгу Крамниця щастя - Ольга Деркачова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: