Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Тобі б сподобалося, мамо...

... Уся підлога встелена пелюстками. У коридорі роззуваюся, аби не знищити каблуками ніжні пелюстки. Вони лоскочуть ноги, і я сміюся. Ступаю обережно і вперше шкодую, що не вмію літати, але сильні руки міцно мене тримають, і я справді лечу, лечу, лечу.

Лечу понад трояндовими пелюстками, лечу понад столом, лечу понад ліжком, лечу навіть понад небом. А потім раптом зринає страх. «Ай!» Боюся висоти. Рідні руки опускають мене обережно на трояндові пелюстки... Вони так солодко пахнуть, що паморочиться в голові... Хочеться заховатися в них, підкидати до неба, кружляти разом із ними...

Марина жалібно зітхнула і щільніше замоталася в ковдру. Вона завжди намагалася думати про щось приємне, коли їй було боляче. А зараз було саме так. Усю ніч болів зуб, а на ранок Марина встала з розпухлою щокою. «Ось тобі й день Святого Валентина, — пробурмотіла до себе. — Усі святкують, а мені мало того, що нема з ким святкувати, так ще й у ліжку доведеться пролежати!» І нікого зі своїх у гуртожитку! Її подруги роз’їхалися по домівках на вихідні.

Марині не було куди їхати. Кілька років тому померли її батьки — розбилися на літаку, коли поверталися із заробітків.

Це сталося саме перед Марининим шкільним випускним. Вони хотіли, аби Маринка мала найкращу сукню і вступила до престижного університету. Але в день випускного не було білого плаття. Були завішані дзеркала, чорна хустина й гірке відчуття самотності.

Потім прийшли якісь люди та сказали, що квартира заставлена й тепер не належить Марині, бо батьки не повернули позичених грошей. Ходили й інші люди, які щось обіцяли дівчині, втішали її... Зараз Марина нічого не пам’ятає. Тільки чорну вологу землю, під якою назавжди заховали від неї її маму й тата...

Марина помацала щоку, поглянула на себе в дзеркало й побрела на гуртожитську кухню в пошуках соди. Дівчачий гуртожиток, узагалі, — таке місце, де можна знайти все, а тим паче таку дрібницю, як сода.

Суботній ранок тут починався доволі тихо. Без метушні, криків, дзвону будильників і товкотнечі на кухні. Більшість дівчат із поверху роз’їхалася. Залишилися ті, кому було далеко добиратися, або ж ті, хто не дуже хотів їхати додому. А ще дехто залишився святкувати день Святого Валентина. Із ким святкувати — Марина не мала. Але зараз це й добре. На яке побачення в такому вигляді?! Та ще й зуб так болить.

На кухні не було звичної ранкової колотнечі і черги до плиток, лише якась дівчина смажила яєчню:

— Що, зуб? — зауваживши розпухлу щоку, спитала дівчина.

— Угу, — промимрила Марина.

— Тобі б до лікаря, — сказала та, знімаючи сковорідку з плитки. — Ой, посолити забула! А, нічого, і так з’їм.

— Ти соди не маєш? Або якоїсь таблетки?

— Таблеток не маю, а сода десь мала бути. Іду подивлюся. Зараз занесу. До якої кімнати?

— До сто десятої.

— Тільки ти нічим не грій його.

— Кого? — не зрозуміла Марина. — Ай! — зуб знову дався про себе чути гострим-прегострим болем.

— Зуб!

За кілька хвилин дівчина занесла Марині соду.

— Чому не йдеш до лікаря?

— Боюся, — збрехала Марина, бо насправді вона не боялася стоматологів. Так і в школі було. Усі лякалися, а вона єдина з класу всідалася з гордо піднятою головою в крісло зубного лікаря.

— А коли так болить, то терпіти не боїшся?

Ну що Марина їй скаже? Що в неї немає грошей? Що вона саме вчора купила кілька книжок і вирішила, що якось дотягне до стипендії? Зрештою, кого це, окрім неї, обходить? Та нікого!

Марина наколотила в склянці розчин соди й ретельно промила свій бідний хворий зуб. Не допомогло. Залізла знову під ковдру. Як болить! Почала згадувати, скільки в неї є грошей. Хоча, що тут згадувати? У кишені курточки було дві гривні. Ну, може, копійками назбирається ще десь близько гривні. І все. Страшні гроші! Із такими статками до лікаря не підеш, а задурно хто зараз лікуватиме?

Зуб заболів сильніше. Марина хлипала — так, наче це зніме біль. Пробувала уявити пелюстки троянд і відчути їхній запах. Не допомогло. Пробувала лягти зручніше. Трохи дрімала, але зуб постійно про себе нагадував різкими приступами болю. Здавалося, що голова розлітається на тисячі дрібних шматочків, які Марині ніколи не вдасться позбирати докупи.

Увечері Марина таки не витримала, замоталася шарфом і поповзла до найближчої аптеки.

— У вас є що-небудь від зубного болю за дві гривні? — пролепетала вона, тримаючись за щоку.

— Дівчино, не знущайтеся. Відійдіть і не затримуйте чергу.