Останні орли - Михайло Петрович Старицький

стояв сяк-так збитий тапчан з кинутим на нього снопом соломи; бiля вiконця притулився такий же збитий з дощок стiл, на якому лежали двi-три книги в шкiряних товстих оправах i велика проскура. В кутку перед образом блимала лампадка; два грубих дерев’яних ослони доповнювали убогу обставу келiї. Усе в нiй було таке суворе i вбоге, таким холодом вiяло вiд її бiлих оголених стiн i вiд сiрої кам’яної пiдлоги, що серце Залiзняковi стислося при думцi, що його юний товариш доброхiть ув’язнив себе в цiй тiснiй домовинi.

Схвильований, приголомшений, вiн мовчки спинився посеред келiї. Чернець помiтив, яке враження справило його житло на Залiзняка.

— Сiдай, пане полковнику, — промовив вiн, показуючи на ослiн, — будь дорогим гостем, даруй тiльки, що нiчим менi тепер пригостити тебе, як бувало колись.

— Ех, яке там пригощання! — з сумом промовив Залiзняк. — Дай обняти тебе щиро, мiцно, по-козацькому, дай притиснути до серця!.. Отак, отак! — примовляв вiн, стискаючи Найду в обiймах i гаряче пригортаючи його до своїх могутнiх грудей. — Подумай тiльки, два роки тебе оплакувала вся Сiч, усе Запорожжя, два роки вважали, що ти загинув! А ти хоч би словом озвався!..

— Знаю… але я не мiг…

— Не мiг? Ех, ех, отак дiти про матiр пам’ятають! Та розкажи, голубе, що приключилося з тобою? Як ти потрапив у монастир? Я й розуму не доберу… в мене мозок горить… Я ж тебе, як рiдного брата, люблю, та й усi, всi…

Слова Залiзняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвiтилася ясна радiсть, а обличчя зашарiлося. Вiд глибокого хвилювання йому перехопило подих…

— Врятувався од ворогiв i сховався в цiй обителi, — промовив вiн з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тiльки на час пiд цiєю чорною рясою вiд переслiдування панiв? — радiсно запитав Залiзняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потiм пiдвiв поволi голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залiзняка.

— Нi, пане полковнику, я вирiшив не скидати її вiдтепер нiколи. Залiзняк мимохiть вiдсахнувся.

— О господи! — скрикнув вiн iз щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращi сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — i за монастирською стiною можна послужити вiтчизнi й вiрi…

— Ха-ха-ха! — злим смiхом перебив його Залiзняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собi, а не Українi! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всiх у пiд’яремних волiв, заведуть силомiць в унiю, знищать до-брочестя, поруйнують нашi храми! Де прихилить голову тодi наш нещасний народ? Нi, нi, не так ти думав ранiше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залiзняка зазвучав грiзно й суворо.

— Воiстину настав час, коли не тiльки козаки, а й дiти повиннi оперезатися мечем i виступити на брань!

— Для чого, навiщо? — зiтхнувши, запитав чернець.

— Навiщо? — перепитав Залiзняк i подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбiг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не вiзьмемо в руки меча, то наша Україна загине навiки!

— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зiтхнув Найда. — Немає звiдки ждати допомоги… остання надiя згасла!

— Тим паче, тим паче повиннi ми зiбрати всi сили, щоб пiдтримати вiтчизну, оборонити її од ворогiв, не допустити до загибелi.

— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зiтхання, а болiсний стогiн. — Даремно, пане полковнику, — сказав вiн знову похмуро, — не буде з того пива нiякого дива! Я сам ранiше сподiвався, сам вiрив, а тепер бачу, що нiхто нам не допоможе, нi нам, нi Українi, нiщо не врятує нас!.. I самi ми нiчого не вдiємо, i люд наш нещасний захлинеться у власнiй кровi. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити нашi поодинокi гайдамацькi повстання?

— Якi це повстання? — перебив його Залiзняк. — Розправа з панами i з жидами — та й годi! I то тiльки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

— Ну, а iншого повстання вже тепер чекати даремно: знесилiли всi, збезлюднiв край… козацтво винищене.

— Та й Польща ж здрiбнiла.

— Одна тiльки надiя була i в мене, та, мабуть, i в усiх, на Росiю, але надiя ця марна! — з смутком провадив далi Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини i до гетьмана в Глухiв, тодi я зрозумiв усе й збагнув, що надiї немає: Росiя зв’язана з Польщею мирним договором, та там тепер i не на часi дiла цi… а без неї й без Запорожжя не приведуть нi до чого гайдамацькi наскоки…

— То що ж, по-твоєму, — гнiвно перебив його Залiзняк, — скласти всiм руки й дивитися, дожидатись, як покiнчать ляхи з нашою вiрою, i з волею, i з народом?

— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волi й визволення, а не буйних наскокiв, коли ж немає на перемогу надiї, коли прирiк сам господь нас на загибель, треба скоритися його волi…

— Звiдки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: вiн лихом тiльки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грiзно мовив Залiзняк. — I ганьба вiчна тому, хто промовить його! Поки серце б’ється в грудях, поки очi дивляться на свiт божий, не скориться козак ляховi. Нiколи! — вiн з силою вдарив себе в могутнi груди й говорив далi гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гiрший час був за славної пам’ятi гетьмана Богдана, а пощастило ж йому пiдняти всю Україну й вирватись з лядської неволi!

— То