💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
найбiльше, i дивно, що здебiльшого вони були без правих рук i без лiвих нiг; цi нещаснi, покалiченi, певно, рукою ката, спиралися на одну милицю i на дерев’янку, прив’язану ремiнцями до кульшi. Далi, за цiєю групою, стояли теж калiки, тiльки ноги в них не були поодрубуванi, а лише зiгнутi й поприв’язуванi до дерев’янок, зате в багатьох одрiзанi були вуха або носи, повикручуванi руки й вивернутi повiки очей.

Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.

— Ти чого сюди влiз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд.

— А що, братцi? — обстоював той своє мiсце. — Се дiм божий, тут усi рiвнi — коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiлеї?

— А такi, — бурчав сусiд, — що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного своє мiсце, можна сказати, вибите ногами.

— А хiба ти платиш за нього?

— Плачу.

— То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу… Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми…

— А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!

— Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiлеїв.

А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.

— Ну, що нового принiс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. — Звiра в Мотронинському немає?

— Є два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, — вiдповiв той тихо, — та полювати поки що трудно.

— Не прибуває Степовий, — зiтхнув третiй, — а тенета розставленi.

— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра.

— То, виходить, i на влови? — вигукнув косоокий.

— Псюрникiв розвелося…

— Що ж, з них би й почати…

— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути:

— Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за свої душеньки, за прощення грiхiв i за здравiє.

Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр’я старцiв.

За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдської України.

— Кажу вам, добрi люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби… перше, всi однiєї вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге — добрi землi й займанщини — скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема.

— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? — допитували недовiрливо лiвобережця.

— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть її матiнкою!

— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельцiв, — хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православної царицi, пiд її ласкаву руку.

— Не iнакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обiзвалися всi.

— Ви подавайтеся зi мною, — радив слобожанин, — та виберiть, облюбуйте землю… а потiм i рушайте з богом!

— Правда, що з богом! — зауважив старший.

— Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б’ють, як собак…

В цей час пролунав з високої дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй… Благовiстили на «Достойно».

Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев’яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров’ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум’янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися…

При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.

— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.

— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.

— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.

— Гай, гай!… Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…

— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.

Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.

— Та куди ти, дзиго? — опирався той.

— Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…

— Ага, ага! — зацiкавився й хлопець.

— Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце сяє, i жупан

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: