Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Коли поблизу не було прочан, серед калiк знiмався тихий, стриманий, але буркотливий гомiн. Це сперечалися за мiсця.
— Ти чого сюди влiз? — виштовхував милицею якогось нового прибульця сусiд.
— А що, братцi? — обстоював той своє мiсце. — Се дiм божий, тут усi рiвнi — коли Христовим iменем просимо, то якi вже привiлеї?
— А такi, — бурчав сусiд, — що не лiзь у чужий хлiв; тут у кожного своє мiсце, можна сказати, вибите ногами.
— А хiба ти платиш за нього?
— Плачу.
— То й ми дамо, що належить, а мiсце i я витопчу… Тут усi рiвнi i перед богом, i перед людьми…
— А коли рiвнi, то й ставай отам у хвостi!
— Ех, господи! Вже й без того нас порiвняли ляхи, позначивши однаково, а вам усе-таки хочеться привiлеїв.
А в гуртi менше покалiчених точилися зовсiм iншi розмови.
— Ну, що нового принiс Корито? — допитував високий, з перекошеним обличчям старець свого сусiда. — Звiра в Мотронинському немає?
— Є два добрi барлоги, i в Лебединському знайдеться, — вiдповiв той тихо, — та полювати поки що трудно.
— Не прибуває Степовий, — зiтхнув третiй, — а тенета розставленi.
— Корито каже, що через Буджак стежка протоптана, чи що, звiдти ждуть красного звiра.
— То, виходить, i на влови? — вигукнув косоокий.
— Псюрникiв розвелося…
— Що ж, з них би й почати…
— Ех, сверблять руки, старцювати набридло! — зiтхав високий старець i, наглядiвши пана або мiщанина, що виходили з церкви, починав жалiсно тягнути:
— Подайте, милостивцi, подайте нещасному старцевi, мучениковi за вiру православну, християнську. Подайте за упокiй родителiв ваших, за свої душеньки, за прощення грiхiв i за здравiє.
Слiдом за заспiвувачем пiдхоплював хор жебракiв i супроводив обивателя, аж поки вiн не проходив крiзь стрiй простягнутих рук i не зникав за брамою, де теж iнодi перекочувався, завмираючи акордом, хор iнших, не допущених на церковне подвiр’я старцiв.
За головним храмом, пiд мурованою високою стiною, в затiнку розкiшних лип сидiв гурт селян середнього вiку, худих, обшарпаних, i провадив тиху розмову з поселенцем Слобiдської України.
— Кажу вам, добрi люди, — переконував правобережних селян добре одягнутий слобожанин, — всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги й придоби… перше, всi однiєї вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а друге — добрi землi й займанщини — скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас нема.
— А цариця як, — чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не дасть? — допитували недовiрливо лiвобережця.
— Аякже! Сама закликає, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть її матiнкою!
— А що ж, брати панове, — звернувся старший до своїх односельцiв, — хоч i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж нам — без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд охорону православної царицi, пiд її ласкаву руку.
— Не iнакше, як туди, до своїх: немає другої нам дороги! — дружно обiзвалися всi.
— Ви подавайтеся зi мною, — радив слобожанин, — та виберiть, облюбуйте землю… а потiм i рушайте з богом!
— Правда, що з богом! — зауважив старший.
— Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i переселенцiв та втiкачiв ловлять i б’ють, як собак…
В цей час пролунав з високої дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй… Благовiстили на «Достойно».
Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев’яними сходами на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому, блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку, при квiтучому здоров’ї; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч раз бачив цi сповненi енергiї й життя риси, цi полум’янi, iскристi очi, цей орлиний нiс i розмаянi вуса, — той нiколи не мiг забути їх. I постать, i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що пронизував до найпотаємнiших куточкiв серця й примушував його тривожно битися…
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
— Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. — загомонiли по дворищу, i всi попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
— Яким вiтром? — спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак у шапцi з висячим червоним верхом.
— Низовим, Свириде! — усмiхнувся той ледь помiтно.
— Гай, гай!… Здається, у вас той вiтер затих… а верхнiй усе дме… пiвнiчний…
— Поки не потягне з моря… — моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й парубка, котрого вона звала Петром.
— Та куди ти, дзиго? — опирався той.
— Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про якого тато багато розказували…
— Ага, ага! — зацiкавився й хлопець.
— Ох, який же вiн, братику, славний!.. Наче сонце сяє, i жупан
