Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Загинуть! — енергiйно пiдтримав Залiзняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!
— Ви, панове, — посмiхнувся зверхньо пан обозний, — розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.
— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, — не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд’яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!
Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.
— Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…
— Ех, пане обозний генеральний, — вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!
— Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…
— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — нiж! Немає iншої ради!
— О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?
— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров’ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.
— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.
— Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд’яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!
— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!
— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!
— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам’ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?
— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?
Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.
— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…
— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.
— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,
— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!
— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.
Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.
Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум’я.
— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас
