Химера - Михайло Савович Масютко

Я знав, що це неправда. Чередник не багато брав за випас, а мати не хоче корову в череду виганяти, бо треба вставати на світанку. Мати ж наша не любила рано вставати. Та я нічого не сказав. Я був радий, що не приїхали по мене з колгоспу.

Мати дала мені торбинку з пляшкою молока та окрайцем хліба. Я взяв малахая і погнав корову з двору. Женучи корову вулицею, я раз у раз озирався — чи не їдуть по мене з колгоспу.

Не їхали. Не приїхали по мене в той день і на другий, і на третій. Я тоді ще не здогадувався, що моя праця не дуже зацікавила колгоспне начальство.

У неділю приїхав батько. Я насторожився. Уникав зустрічі з ним.

— Битиме, — думав я, — а, може, й повезе зі собою в колгосп. Якщо битиме, — вирішив я, — то я, не дожидаючись, доки він мене повезе в колгосп, утечу до вуркаганів, як зробив старший брат.

Та батько не бив і навіть нічого не сказав мені. У понеділок він сам поїхав у колгосп. І я залишився вдома, не втік до вуркаганів.

Так того разу я позбувся праці у колгоспі. Та тільки до другого літа. Другого літа мене чекала колгоспна бавовна. Та це вже інша історія.

Дніпряни, січень, 1931

Правду кажучи, ніяких зустрічей не було, були бачення. Такі бачення, що я його бачив, а він мене ні. А, може, й бачив, та не приділяв уваги мені, бо не було до цього причини.

Він був тоді вже відомим письменником-драматургом, а я босоногим хлопчиськом, яких повне село. Нічим я не міг привернути його уваги до себе.

Перший раз я бачив Миколу Куліша біля колодязя на вулиці.

Наше село Чаплинка, батьківщина Миколи Куліша та моя, заселене за часів цариці Катерини турбаївцями. їх вивезено було на безводні степи Таврїї за те, що вони повстали проти покріпачення. Отож, у нашому селі колись зовсім не було води. Люди возили собі воду бочками на волах з Дніпра, за 50 верстов. А пізніше виявилося, що в Чаплинці є вода, але дуже глибоко, на глибині 12 сажнів. Люди почали бити собі колодязі. Проте не скрізь вода виявилася прісною, переважно вона була гіркувато-солоною, придатною для поїння худоби та не придатною для пиття. І тільки в деяких колодязях вода була добра.

На нашій вулиці вода була добра у Губенші. Губенша — це вчителька Клавдія Губенко, яка вчителювала в нашому селі за часів царської влади, за Центральної ради та Директорії і за часів совєтської влади. Вона вчила Миколу Куліша за царської влади, а мене за совєтської.

Колодязь Губенші був якраз на межі її подвір’я і вулиці. Від раннього ранку до пізнього вечора біля того колодязя товпилися люди з відрами й коромислами, переважно молодиці та дівчата. У нашому домі було заведено, що ми, діти, носили воду.

Ні мені, ні моєму старшому брату Сергієві, не під силу було носити відра з водою ні на коромислі, ні в руках, тому ми вдвох одне відро носили на палиці. Ось біля цього колодязя, стоячи в черзі, я вперше й побачив Миколу Куліша.

Хоч я тоді був ще малий, мені було років з десять, про Миколу Куліша я вже дещо знав. Я знав, що він видатний український письменник, що написав п’єсу «97» про голод на Україні. Мати моя вчилася разом з ним у початковій школі і розповідала про нього, звичайно про Куліша-дитину, про пізніше його життя вона мало що знала.

Так ото, стоячи в черзі по воду, я побачив дві постаті, що наближалися до нас, і почув шепіт між жінками.

— О, Микола Куліш іде.

— А хто ж то з ним?

— То каланчацький, також письменник, Іван Дніпровський. Капанчак — село сусіднє з нашим. Іван Дніпровський був родом з того села.

Письменники підійшли до нас, привіталися, і Микола Куліш спитав у молодиці, що якраз витягла воду:

— Чи можна водички напитися?

— Пийте на здоров’я, — сказала молодиця, поставивши відро на цямрину зруба.

Підійшов Куліш і, нахилившись, напився через край відра.

— Спасибі, добра водичка.

— На здоров’я. Та ви ж знаєте цю воду, — відказала молодичка.

— Знаю, та давно вже не пив її. Я тепер п’ю воду з городського водотягу.

— Городська добріша за нашу? — спитала друга молодичка.

— Води, добрішої за нашу, нема на світі, бо вона нам рідна, — відказав Куліш.

Напився й Дніпровський і теж подякував та похвалив воду. Микола Куліш та Іван Дніпровський були однакові на зріст, невисокі, в однакових плащах кольору соломи. Напившись води, вони ще трохи поговорили з молодицями і пішли до двору Губенші. Я тоді вже знав, що саме Губенші Микола Куліш був зобов’язаний своєю письменницькою славою. Про це мені говорила моя мати. Вона розповідала, що Миколині батько й мати були такі бідні, що ледве спромоглися б дати синові чотирирічну освіту. А малий Микола виявив такий хист до науки, що дивував учителів своїх. Тоді Губенша, щоб не дати занидіти таланту, взяла хлопця під свою опіку. Допомагала йому закінчити сільську школу і віддала далі вчитися до Олешківської гімназії за свої кошти.

Отож Губенша для Миколи Куліша чи не дорожча за рідну матір.

На другий день я знову побачив Миколу Куліша. Це сталося в школі.

Був у нашій школі вчитель Лебеденко. Він вчив співи та фізкультуру. Лебеденко дуже