Химера - Михайло Савович Масютко

У дворі я побачив трьох тіток, що розкачували тісто на столі.

— Казали дядько бригадир, щоб мені тут роботу дали, — сказав я, коли підійшов до них.

— Мусію! — загукала одна з них. — Іди сюди, ось робітника бригадир прислав.

Із-за повітки вийшов, шкутильгаючи на одну ногу, дядько, весь побитий віспою. Хоча надворі немилосердно пекло сонце, на його голові була кудлата бараняча шапка. Дядько підійшов до мене та зміряв мене своїм поглядом з ніг до голови.

— Яку ж йому роботу можна придумать? Хіба сало товкти на заправку? — сказала одна з тіток, і всі вони засміялися.

— Хай іде корови пасти, — сказав дядько Мусій.

— Еге ж, — відказала та сама тітка. — А Настя прийде, і тутечки нам допоможе.

Дядько Мусій вивів мене за хутір і показав пальцем у далечінь.

— О-ондечки мріє череда.

Справді, аж за прозорим маревом бовваніли корови.

— Там дівка пасе, — пояснював дядько Мусій. — Ти їй скажеш, хай іде сюди, а сам пастимеш. Приженеш череду, як сонце буде над заходом. Та зайди он тамечки у кущі, ґирлиґу виламай собі, щоб було чим завертати худобу, — дядько Мусій показав на смужку випалених сонцем кущів акації та дикої маслини край хутора.

Я ледве виламав собі палицю, зламавши молоду акаційку.

До череди я йшов навпростець. Стерня боляче колола мої босі ноги, бритвою врізалася в щиколотки, шпигала під пальці. Щоб ослабити її дію, я не піднімав ніг, а йшов, човгаючи по землі ступнями, розгортаючи пеньки пшеничних стебел.

Дівка дожидала мене. Вона стояла, заклавши свою палицю за спину, обіймаючи її руками. З-під білої хустинки, напущеної на самі брови, дивилися на мене її чорні очі. Вона була вища за мене на півголови.

— Іди в хутір, — сказав я їй. — Я буду пасти череду.

— Візьми мою лозину, — відказала вона, кивнувши на свою палицю. — Моя довша. І, скубнувши мене за чуба, підскакуючи побігла до хутора.

Корови паслися на скошеному полі, вибираючи між стернею залишки березки та буркуну. Череда була невелика, я нарахував з дюжину корів. Корови не розбігалися, трималася купи, і я подумав, що пасти їх мені буде неважко. Тут не перемучишся — не те, що поганяти коні під гарбою соломи. Я вибрав собі місце, де була притоптана стерня, а земля вкрита травичкою (видно, там копиця стояла), і розлігся долілиць, так, щоб мені було видко череду. Придивився я до корів і розгледів, що не всі вони корови. Серед них є один бугай. Бугай не пасся, а ходив між коровами і похитував своєю головою. Це мене насторожило і трохи налякало. Я добре знав, що бугай — страшний звір. Але я знав і те, що бугаї у череді не дуже нападають на людей. Тож нема чого мені боятися, подумав я собі. Як його не боялася дівка, то чого я маю боятися? Проте очі мої тепер уже не відривалися від бугая. Ось він підійшов до корови і тицьнувся мордою в її вим’я. Корова лягла. Ліг коло неї й бугай і морду свою підсунув до її вим’я.

— Що за чудасія? — подумав я собі, встав і підійшов ближче, до бугая. — Еге, та це ж він смокче корову, — роздивився я. — Що ж мені робити? Відганяти його? А як він на мене накинеться?

Мене вже носив колись один бугай на своїх рогах. Та це було в селі. Там мене врятували люди, кинувшись на бугая з дрючками. А хто тут мене врятує? Голий степ. Заколе рогами ще й затопче ногами — ніхто не побачить, ніхто й не почує.

— Але ж і смоктати корову він не може, — міркував я собі. — Корови ж пасемо на те, щоб вони принесли увечері людям молоко, а не на те, щоб те молоко бугай висмоктав.

Я взяв Настину лозину і підійшов до бугая.

— Гей! Гей! — закричав я, піднявши вгору лозину.

Бугай звівся на ноги, повернувся до мене задом і, не поспішаючи, поволі пішов геть від мене. А корова встала й пішла в протилежний бік.

— Видно, цей бугай не страшний, — подумав я собі й пішов на своє місце.

Щойно я вмостився на травичці, коли — глядь — а в другому кінці череди лежить корова і бугай коло неї. Я встав і пішов до нього.

— Бігати й кричати, — думаю, — не можна, бо порозганяю корів. Тоді їх не збереш.

На цей раз я вдарив бугая лозиною, та він не дуже поспішав утікати. Він помаленьку встав і так само помаленьку пішов геть від мене.

Бугай, видно, був хитрий. На цей раз він не відразу приліг до третьої корови, а почав ходити між ними ще й голову нахиляти до землі так, ніби він пасеться. Та як тільки я знову вмостився на травичці, а він відійшов від мене далеченько, я незчувся, як він уже знову лежав і смоктав іншу корову.

І на цей раз я прогнав бугая. Та він знову пішов у інший край череди і знову взявся за свою справу.

— Ну, хай уже одну видоє, — подумав я собі. Хай насмокчеться! Зате інші будуть з молоком, бо вже ноги так наколов, що нема сили за ним бігати.

Та бугай видоїв ту корову і відразу пішов до іншої.

— Оце робота, — подумав я собі, — це ще гірше, ніж погоничем бути на розводі.

Прогнав я бугая і від цієї корови. Та я не врахував того, що бугаєві зовсім небагато треба часу, щоб видоїти корову.

Доки я до нього доходив зі своєю лозиною, він повністю висмоктував з корови молоко. Я втратив лік — скільки корів видоїв бугай.

Сонце вже хилилося до заходу.

— Буду попаски гнати череду до хутора, — вирішив я.

Череда слухняно підкорилася