Химера - Михайло Савович Масютко

Сонце вже набирало червоної барви і хилилося до небокраю, коли я заганяв череду в хутір.

Дядько Мусій розчинив ворота загону і допоміг мені позаганяти корів. Бугая він вилучив з череди, накинув йому на роги налигача й повів у стайню.

Хотілося впасти й заснути хоч би й на голій землі. На столах уже були миски і ложки біля них, а коло столів парував величезний казан, наповнений свіжозвареною вечерею. Пахуча пара лоскотала ніздрі. Та ще ніхто не вечеряв, дожидали, видно, коли прийдуть усі робітники.

Під конюшнею на купі соломи я побачив трьох хлопчаків, таких самих як я, що сиділи, підібгавши під себе ноги, і про щось розмовляли. Я підійшов до них і собі присів на соломі. Один з них розповідав про те, як він з батьком їздив пароплавом до Херсона.

— Дніпро такий широкий, що краю йому не видно, з небом зливається. Небо голубе і Дніпро голубий. Над тобою небо і під тобою небо, а ти наче летиш у небі, — перебільшував оповідач.

— А пароплав — нема ні однієї хати в Чаплинці, щоб була завбільшки з пароплав. Треба штук п’ять хат скласти докупи, щоб вийшов пароплав.

— Такий, як наша школа, — підказав йому хлопець-слухач.

— Більший. Утроє більший за школу. А колеса на ньому, мабуть, разів у десять більші за маховики на паровику.

— Навіщо ж йому колеса, як він по воді пливе? — спитав другий слухач.

— Як навіщо? Він же ж ними воду гребе. На ті колеса понабивано дошки, і він тими дошками, як веслами, горне воду.

Я так заслухався тією розповіддю, що не помітив, як до нас підійшли дві жінки з порожніми відрами в руках.

— Хто з вас корови пас? — спитала одна.

— Я, — відповів і встав перед ними.

— Як же ж ти, трясця твоїй матері, пас, що молока нема?

Я мовчав.

— Хіба ти, бісової чуми вилупок, не бачив, що бугай корови смокче? — підступила ближче до мене друга.

— Бачив, — сказав я.

— А чого ж не одганяв?! Чим же ж ми будемо людей годувати?!

— Я од… — я хотів сказати, що я відганяв бугая від корів, та тітка не дала мені договорити, вона так ляпнула мене мокрим рушником по голові, що мені аж дух забило і мову відняло.

— Не дать йому їсти за таку роботу, — сказала перша тітка, і вони пішли геть.

Уже йдучи, друга тітка обернулась і гукнула мені:

— І не підходь до столу, бо як підійдеш, то ще й вуха надерем.

Я пішов за конюшню, де не було людей, і ліг у бур'яні.

— Що мені робити? — питав я сам себе. — Тут же ж можна пропасти. І стусанами заштовхають, і голодом замучать. Треба тікати, — вирішив я. — Як тільки почне смеркати, так я й майну.

Мені не довго довелося чекати. Сонце скоро заходило за обрій, і навколо починало сутеніти.

Я між бур’янами вийшов за хутір, а там на дорогу, якою ми сюди їхали. Озирнувся, роздивився. Ніде нікого не було. Всі посунули на вечерю. І я наліг на ноги.

Чим далі я віддалявся від хутора, тим швидше йшов. А як хутір за мною вже тільки мрів, я побіг.

Незабаром стемніло зовсім. Ніч була темна, безмісячна. Я біг; нічого перед собою не бачачи. Спершу я відчував під ногами пилюку дороги, та незабаром пилюка змінилася стернею. Дорога зникла з-під моїх ніг. Я тоді не думав про те, що біжу чи отак навмання, я можу не втрапити додому. Про це я не думав. Я думав про те, як би швидше подалі відбігти від колгоспу.

Якось недавно я прочитав у газеті повідомлення про випадок з кішкою в Англії: кішка, покинута своїми хазяями, прибігла до Лондона, подолавши сімдесяти кілометрову відстань, і знайшла в невідомому їй місті своїх хазяїв. Якась надчуттєва сила, не розгадана людьми, є у таких звірят. Мене й зараз, коли минуло п’ятдесят з гаком років з того часу, дивує, як я тоді втрапив додому. Мабуть, думаю я, ця надчуттєва сила, властива звірятам, іноді проникає і в людину.

Коли я прибіг додому, мати моя ще не спала. З порога кімнати я побачив, що її приятелька-модистка саме приміряла на ній нову сукню. Мати здивовано подивилась на мене й спитала:

— Чого ти прибіг?

— Там мене б’ють, — коротко пояснив я.

Погляд матері ковзнув на мої вкриті кров’ю та пилюкою ноги, і вона сказала:

— Піди витягни з колодязя води, налий у шаплик і помий собі ноги.

Так я й зробив. Тільки ніхто не знав, як важко було мені, вимореному до краю, тягти воду немазаним скрипучим блочком з двадцятип’ятиметрової глибини колодязя.

Мати дала мені на вечерю склянку молока і шматочок хліба.

Який стомлений я не був, проте відразу заснути я не міг. Пекли вогнем рани на ногах, роз’ятрені холодною водою, боліла шия від батьківських ударів, а на вухах і обличчі я ніби відчував слизькість мокрого рушника. Не давали заснути мені й думки.

— Це ж мене кинуться шукати там, — думав я. — І як не знайдуть, догадаються, що я втік додому, а завтра приїдуть по мене, знову повезуть на роботу в колгосп. Якщо повезуть мене знову в колгосп, — планував я собі, — то на цей раз я втечу не додому, а так, як і мій старший брат, до вуркаганів. З усього видно, що вуркаганам живеться легше, ніж мені.

Та сон таки був сильнішим і за мої думки, і за мої болячки. Я заснув.

На другий день мати мене розбудила, коли вже сонце піднялось височенько. Вона насипала мені тарілку вчорашнього кулешу і сказала:

— Сідай снідай і поженеш корову пасти, бо чередник