Засвіти - Андрій Хімко

Як уже всі зійшли на ту каторгу, ряди припнутих до облавків гребців завозилися і заговорили на різних мовах, відшукуючи в такий спосіб земляків, загелкотали, аж добрати щось було неможливо. Та проте Дмитро вловив обрадувано чимало зрозумілих слів і окриків, що хлюпнули йому в груди бентежливим хвилюванням, ніби то були його рідні. В першу мить йому навіть горло стиснулося не знати з чого, але зібрався з духом і заговорив. Були то чехи, болгари, поляки, литвини, українці і навіть московські люди. Вони так засипали Дмитра питаннями, що він не встигав відповідати, де вже було дізнатися, куди ж їх правитимуть в оцій каторзі.

— То, кажеш, з Грушівки? — перепитував пописаний синіми рубцями зчорнілий велетень з довгими посивілими вусами.— Онопріїв син?! О боже! Знаю батька твого... В Трапезонт ходили разом на Теплого Олекси торік. А він же тепер де?.. Забитий?.. О кати! О нехристи, окаянні! Отакого чоловіка!.. Чого ж козаки не вборонили?.. Козаки, кажу, де ж були, що допустили до отого?.. Я?.. З Кам’янки... Лоцманівки... Після Сорока святих потрапив... Весь час оце на гребках сиджу.

— Сябре! Братку! Облегчі душу!.. Не бачив кого з Мартинівки альбо Погорільців?.. Одтуль серед вас хто-небудь йость?.. Коли б же то!.. Якщо погуторимо, дасть бог!.. Гетакий льос наш, братку!..

— Полякув тутай немає?.. Полякув?.. Шкода!..

— А Січ як там?.. Січ, кажу, як там?..— питався другий земляк.— Хто кошовим, гетьманом?.. Що вони, сучі сини, собі думають, що про люд хрещений не дбають? — злостився він.— Може, втрапиш раніше, то скажи і Федорові Барабащері, і самому бісовому, батькові Сагайдакові, що нічого, катзна-де і чого ходити, а свій люд занапащати... Що?.. Гибієм?.. То так, але і поквап, бач, ні до чого... У вірі надібок є, а вона велика сила... Та викупи хай роблять!.. Викупи, кажу...— кричав він услід, коли вже Дмитро спускався в напівтемний трюм за бранцями.

На сирому дні каторги-галери він дізнався від невільників, яких у напівтемноті ледь можна було розгледіти, що пливуть вони в Сіноп, а там або будуть продані, або сядуть припнуто на каторги і галери, яких у капудан-аги є кільканадцять ще...

За якусь годину чи дві бранці почули, як залунав ріжок, йому вслід почулись накази, каторга захиталася, зрушила з місця і поволі пішла від шумливого й жвавого берега геть, монотонно поскрипуючи кочетами... Куди? І чи надовго? Невже до кінця визначених долею днів?

Домні не віриться навіть, що вона здолала таку тернисту і таку далеку путь. А йшла ж не торованими шляхами — то дикими, заскорузлими дончаками, б’ючи об сухе колюче груддя підошви, то вигорілими від сонця степами і пагорбами, жахаючись отого далекого й зачаклованого: «Гезлев». Наслухавшись про ринок, на який їх гнали тепер, Домна не думала ні про що. В очах стояла велетенська торговиця базару в Кафі і отой викрик-наказ її Дмитра, а у вуха лізли незрозумілі слова: «тунісці, дульценоти, алжірці, греки, гішпанці, гебреї, гурджинці...» — кінця не було їм, і не було від них рятунку. Вона відганяла їх від своєї пам’яті, як відганяють комарів чи мошкару, як ос — від меду, а вони лізли, пхалися, дерлися і осідали в свідомості, гнітючи її своєю новизною і чужістю: «хани, мурзи, беї, султани, мурати, стамбули, варни, трапезунди, сінопи, арабати...» Усе нагадувало про полон, чужину і безсилля перед долею...

Політнє сонце пекло немилосердно. Підошви ніг у бранок тріскалися до крові, бо давно йшли босі. Шкарубкі, пересохлі постоли чи й черевики радо познімали і ті, хто мав їх, бредучи в росах і смагах. Доки добралися до того Гезлева, то в путі кілька бранок зовсім заслабло. Двох із них, ще зовсім підлітків, гуртоправи згвалтували на очах у полонянок, хоч вони й зчиняли крик та гвалтівний обур. Так під кущами дикого тамариску, щоб не затримували решту в путі, людолови по тому їх подобивали кийками... В іншому місці дівчину, що довго пручалася, згвалтувавши, лишили знепритомнілу на поїд шакалам.

Тяжке це було видовище, нестерпно болісне враження лишало воно в душах полонянок, і вони несли його, кожна по-своєму, як кару божу. А що доводилося стерпіти матерям, поряд з якими опинилися їхні доньки, чи сестрам, що несли подвійні муки в цій жахній дорозі? Єдиною розрадою були хіба поодинокі зустрічі з пастухами в полі та роботящими людьми в селищах, що траплялися дуже зрідка. І селищани, і пастухи охоче пригощали бранок холодною водою, малаями-коржами та бринзою, потішали, як могли.

Уже в самому Гезлеві удушливо гаряче степове повітря раптом запахло солонавою свіжістю, в’яленою рибою і чимось подібним до баговиння чи вимочених конопель. Проте ні холодки від мазанок та дерев, ні свіжість простору не полегшили втоми, не відігнали дурманячих дзвонів та постуків-жихів у скронях. То там то сям повз них протискувались у вузеньких кривих вуличках запряжені розлогорогими мулами, волами, кіньми чи й рабами рипучі мажі та колісниці. Особливо вразило бранок, аж хрестилися вслід, як побачили возіїв із землисто-сірими чолами й спаленими сонцем тілами,— соромітно голих, з порубцьованими таволгами та карбачами спинами...

Не одна бранка з полегкістю зітхнула, опинившись в сараї на примочених водою очеретяних матах. А коли, виконуючи наказ людоловів, невільниці помилися, витрусили запрілий одяг, досхочу напилися і поїли, зустрівши й тут співчутливі запобігання отаких же, як вони, прислужниць з рідною їм мовою, у грудях багатьох з’явилася не лише полегша, а й надія на краще.

Під вечір декому з молодиць та дівчат брудне лахміття замінили татарськими халатами, а краще — дозволили попарити та попрати в золі. Побиті, порепані, у виразках та розчухах ноги після миття бранки змастили прохолодним лоєм, взули в чарики, сандалі та дерев’яні виступці, побілили, за наказом, глиною.