Засвіти - Андрій Хімко
...Сущі і ненароджені, вчуйтеся, наблизьтеся до глибокої джерельної краси людей своєї землі, прислухайтеся і придивіться до них — звитяжців і творців, випийте крапельку радості і горя із дзбанка їхньої історії, пізнайте, прочуйте і збагніть оту невгасиму синівну любов, не всім навіть у мріях досяжну, і якщо вам дано природою умінь прочути це, то крапелька отого еліксиру осяде в тайник душі вашої прекрасним самоцвітом-споминком про зразок теплоти і безкорисливості, щирості і щедрості, не всіма знаної людської самопожертви.
Було це давно-давно, як ще жили прапрадіди наші, що і перед лицем смерті не боялися казати про свою любов до рідного краю і його людей, що нікому й ніколи не заздрили і ні на кого й ні на що не зазіхали, жили як герої і навіть не здогадувалися про свою лицарську велич супротиву гнобленню. І що більше отих лицарів вороги-захланці коронували і величали ганьбою, що більше драконячих голів і рогів навішували на них замість ореолу, то знакомитішими, величнішими тираноборцями були вони для рідного краю і свого люду!.. Хай святиться в прийдешніх віках їхнє ім’я, хай буде їхня жертовна благородна сила і воля прикладом і нині, і прісно, і навіки-віків!..
...Підіймався, вставав народ на боротьбу із зайдами, йшов на смерті, щоб жити, наче в легенді, і попереду в нього завжди були ватажки-стратеги, ті, що не знали докорів сумління, бо цілком і повністю віддали себе священній боротьбі за волю народу, за незалежність краю. Серед них особливе місце належить і кошовому Запорозької Січі, полковникові часів визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Іванові Дмитровичу Сірку. Крім Азовського сидіння, боїв за Фландрію, де Сірко брав помітну і впливову участь, п’ятдесят чотири походи здійснив він на ворогів народу нашого, надто в борні з татарськими та турецькими людоловами, і в абсолютній більшості з них не мав поразок. Про нього й піде мова в романах «Засвіти», «Між орлами і півмісяцем», «Під Савур-могилою».
1.Нічне усамітнення молодих побутує на Україні давно, либонь, з дохристиянських часів. Звичай той передавався з покоління в покоління і вважався невід’ємною прелюдією майбутнього злюбу-шлюбу. Зачинався він, звичайно, з ініціативи хлопця після вечірніх групових співів, танків чи інших забав десь на вулиці, вигоні чи на вечорницях.
— А, ось де ти, Домочко?! — вдавав із себе такого, що давно розшукує, парубок.— А я шукаю та шукаю тебе. Час іти додому.
— Ніби я сама не втраплю,— починає колупати перед собою ніском чобітка чи черевичка землю дівчина, і соромлячись, і полохаючись запросин.
— Нерано ж уже он як, то ходімо!.. Вдвох — воно приємніше якось, бо мене ще мати битимуть за запізнення, та й тебе ж по голівці не погладять,— умовляє парубчак, випинаючи груди і відтискуючи дівчину на збочини гурту.
— Веди вже, хай тобі!..— ніби нерадо згоджується нарешті Домна.— Та гляди мені! — свариться вона вказівним пальцем.— Добраніч вам, посестри, агов!..— гукає, ледве стримуючи в собі радість.
А по путі додому, що часто-густо лежить через усе село, парубчак умовляє дівчину піти з ним переночувати, заздалегідь обміркувавши місце ночівлі.
Отам, на ночівлі, й вимірюються та визначаються взаємно цноти і вдачі помовлених, витримка, гідність, палкість і слівність в коханні, щоб або обірватися в один день, або закріпитися в стійкий і все зближуючий обох злюб.
Батьки, як правило, про такі ночівлі молодих дізнаються небарно і в більшості не бояться за цноту дітей, а тому й не перечать їм. Молодята ж, коли злюб з якихось причин до них не приходить або хлопець намагається порушити святу недоторканність дівчини, просто більше не зустрічаються, паруючись на «спання» з іншими...
Довіра, як і любов, достигали, підсилювалися, наростали, близилися в кожному по-своєму, як близиться ото весна чи перша гроза, як наростає повінь, як достигає плід, щоб упасти... Близилася того вечора й чиста та непорочна палка взаємність і між нашими молодими — Дмитром та Домною.
...— О мамочко рідна, що ж це буде? — сп’янілим шепотом рвала слова Домна, задихаючись і від духмяних запахів сіна, на якому спала, і від не знаного їй досі збудження, і від ніжних обіймів та цілунків коханого, і від тремтливого страху грішності.— Дмитрику, голубе!.. Може б... ще почекати нам до...— не договорила.
— Домцю!.. Хіба ми вже три роки не чекаємо того?.. Хіба не благословили нас перед святими образами батьки? — не давав вимовити й слова заперечі п’яний, як вчаділий, Дмитро.— Адже ми поклялися вірністю навіки, горлице моя!.. Ластівочко і лебідко люба!.. Ласочка рідна!.. Чого ж це відкладати?.. Для чого, пощо?.. Весілля ж днями! — напосідав Дмитро...
А ніч присипляла навкілля, оберігала людські спочинки поодиноким гавкотом собак, шелестом вітру у віттях, спросонковими виспівами півнів, повновидим плескатим місяцем над горою і чарівною тишею.
Молоді мріяли й гадали, скрашуючи свої мрії палкими обіймами і цілунками, забували за все навколишнє, ніби його й не було, знову поринали у взаємовідання, як
